Читати книгу - "Лікар та душа. Основи логотерапії"

Сенс спільноти визначають індивідуальності, але й сенс індивіда базується на спільноті. «Сенс» маси руйнується індивідуальністю окремих її членів, але й сенс окремого члена зникає в масі (тоді як зі спільноти він проростає).

Ми довели, що унікальність кожної людини та неповторність усього живого є необхідними складниками сенсу життя. Однак цю неповторність слід відрізняти від просто числового неповторення. Будь-які кількісні відмінності самі по собі є безвартісними. Те, що відбитки пальців однієї людини є неповторними і відрізняються від інших, ніяк не визначає її особистість. Тому, коли говоримо про унікальність як чинник сенсу людського життя, ми не маємо на увазі унікальності «відбитків пальців». Тоді ми могли б — подібно до «хорошої» і «поганої» нескінченності Гегеля — говорити про «хорошу» та «погану» унікальність. «Хороша унікальність» була б тією, що визначає унікальну цінність особи для спільноти.

Особисте життя — особливий спосіб буття. Наприклад, будинок складається з поверхів, а поверхи — з приміщень. Таким чином, будинок можна вважати сумою поверхів, а кімнату — частиною поверху. Тому ми можемо визначити його межі більш-менш довільно. Ми можемо навмисно обмежити якесь життя до його складників або виокремити його з більшої сукупності. Лише буття особи, її особисте життя, не підлягає таким довільним процедурам. Людина становить цілість, щось таке, що не можна ані поділити, ані збільшити.

Таке привілейоване становище людини, особливу форму її буття можна описати на основі нашої початкової тези «бути = бути іншим». Ми можемо сформулювати це так: буття особи (людське життя) — абсолютна відмінність. Бо унікальність кожної окремої людини означає, що вона відрізняється від усіх інших людей.

Отже, людина не може ввійти в будь-яке складніше буття вищого порядку, не втративши натомість виняткових, характерних лише їй якостей гідності. Це найкраще видно у феномені маси, натовпу. Маса не має ані свідомості, ані відповідальності, тому вона не живе (у тому розумінні, що натовп сам по собі ніколи не діє). Соціологічні закони діють не над головами індивідів, але через них, за їхнім посередництвом. Ці закони можуть здаватися дієвими, але вони є такими настільки, наскільки правильний наш розрахунок імовірності даних щодо психології мас, але тільки до межі передбачуваності поведінки «пересічної людини». Проте ця пересічна людина є науковою фікцією, а не реальною особою. Реальною особою вона не може бути саме через свою передбачуваність.

Потрапляючи в натовп, людина втрачає найважливішу якість — відповідальність. З іншого боку, коли вона виконує поставлене суспільством завдання, то отримує щось, що додає їй відповідальності. Втеча в масу має на меті позбавити людину особистої відповідальності. Тільки-но хтось розчиняється в масі, він стає лише частинкою більшого цілого й тішиться тим, що позбувається своєї відповідальності. Ця схильність до втечі від відповідальності є мотивацією будь-якої форми колективізму. Справжня спільнота, по суті, є спільнотою відповідальних осіб, тоді як маса — сумою деперсоналізованих одиниць.

Коли потрібно оцінити людину, колективізм приводить нас до помилок. Відповідальних осіб він замінює найтиповішими, а замість особистої відповідальності пропонує дотримання певних норм. Відповідальність зникає не тільки в тих, кого оцінюють, але й у тих, хто оцінює. Оцінювання за типовістю спрощує процес для того, хто таким способом оцінює, оскільки це звільняє його від особистої відповідальності за результат оцінювання. Якщо ми оцінюємо індивіда за типом, то не мусимо враховувати його особливість і неповторність, і це дуже вигідно. Це настільки ж зручно, як і оцінювати автомобіль за його моделлю чи типом кузова. Якщо ви керуєте певною моделлю автомобіля, то знаєте, на чому стоїте. Якщо вам відома марка друкарської машинки, ви знаєте, чого від неї очікувати. Таким чином, ви навіть можете вибрати породу собаки. Пудель матиме певні схильності й певні риси, тоді як вовкодав матиме інші. Лише з людиною все відбувається інакше. Тільки людину не характеризує належність до певного типу, і тільки для неї не можна спрогнозувати типову поведінку. Тому що після таких підрахунків завжди є залишок — свобода людини, що дає змогу не характеризувати її на основі типу. Людина стає людиною тільки тоді, коли може протиставитися типологізації. Бо тільки там, у свободі, її буття відповідальне. Тільки там «є» істинна людина. Для нас краще, коли машини більш стандартизовані. Але що стандартніша людина (акцентує увагу на своїй расі, класі чи характерологічному типі), то більше вона відповідає середній нормі, відходячи далі від норми етичної.

У моральній сфері колективізм веде до ідеї «колективної вини». Людей звинувачують у тому, за що вони фактично не відповідають. Той, хто судить таким чином, також ухиляється від відповідальності за свій присуд. Звичайно, групове звеличування чи принижування цілих «рас» є вигіднішим, ніж оцінювання кожної індивідуальної особи щодо її належності до однієї з «етичних рас», а саме «раси гідних» та «раси нікчем».

Екзистенціальний аналіз допомагає людині усвідомити її відповідальність, в основі якої — неповторність та унікальність кожного людського життя, що, своєю чергою, зумовлена скінченністю життя взагалі. Завдяки цій скінченності обмеженість часу, відведеного людині, не робить життя безглуздим. Навпаки, саме смерть — це те, що надає життю сенсу. Ми довели, що в неповторності кожного життя відображена неповторність кожної ситуації. В унікальності життя — унікальність кожної людської долі. Доля, як і смерть, є частиною життя. Ніхто не може відірватися від унікальної сфери своєї особистої долі. Якщо ми сваримося зі своєю долею, тобто з тим, що перебуває за межами нашої влади, з тим, за що ми не відповідаємо, то ігноруємо справжній сенс нашого призначення. А сенс нашої долі, так само як і сенс смерті, є основним складником сенсу життя. У своїй специфічній сфері долі кожна людина незамінна. Ця незамінність посилює відповідальність, разом із якою формує кожну долю. Можна сказати, що кожна людина зі своєю унікальною долею зустрічається віч-на-віч із усім Усесвітом. Її доля не повториться. Ніхто й ніколи не матиме тих самих можливостей утілення творчих задумів чи цінностей досвіду. Негаразди, які випадуть тільки на її долю, неможливо змінити, а отже, їх слід із гідністю витримати, втіливши таким чином цінності ставлення. Усе це є унікальним і неповторним.

Парадоксальна природа будь-якого бунту проти долі стає зрозумілою на прикладі особи, яка роздумує, яким було б її життя, якби хтось інший був її батьком. Звичайно, вона забуває, що в такому разі вона не була б «собою», що особа з настільки відмінною долею була б цілком іншою. Тож ставити питання про зміну долі не можна з огляду на внутрішню суперечливість та безглуздість.

Кожен із нас має свою долю. Нам слід змиритися з долею так само, як ми сприймаємо землю, по якій ходимо. Доля — основа нашої волі, і друга неможлива без першої. Воля може бути волею тільки перед лицем долі. Звичайно, людина є вільною, але вона не літає в просторі, позбавленому повіт­ря. Вона завжди оточена обмеженнями, проте ці обмеження — її вихідні пункти. Воля закладає обмеження і водночас обмеження формують волю, так само як інстинкти — розум, а матерія — життя. Але цей зв’язок не означає залежності. Земля, по якій ходимо, завжди трансцендує в процесі ходіння, трансцендує настільки, наскільки є основою для відштовхування. Якщо дати визначення людині, то можемо назвати її істотою, яка звільнюється