Читати книгу - "Тихий американець. Наш резидент у Гавані"

приходить з запізненням. Чи не краще зробимо ми всі, коли облишимо марні спроби зрозуміти один одного, а визнаємо той факт, що неможливо одній людині до кінця зрозуміти іншої: дружині — чоловіка, коханцеві — коханки, батькам — своєї дитини? Може, саме тому люди й вигадали бога — надістоту, здатну все розуміти. Може, якби я захотів, щоб мене розуміли або щоб я розумів інших, то теж дав би обдурити себе і повірив би в бога, але я репортер, а бог існує тільки для авторів передових статей.

— А ви певні, що у Фуонг є що розуміти? — спитав я Пайла.— Краще давайте вип’ємо віскі. Тут надто гомінко для суперечок.

— Трохи ранувато,— сказав Пайл.

— Скорше запізно.

Я наповнив дві склянки; Пайл підняв свою і став дивитися крізь неї на полум’я свічки. Його рука здригалася за кожним вибухом міни, а проте він таки здійснив цю безглузду поїздку з Нам-Діня.

— Дивна річ, що жоден з нас не може сказати другому: «За ваші успіхи»,— промовив Пайл.

Так ми й випили, не сказавши більше ні слова.

Розділ п’ятий

Я думав, що їду з Сайгона тільки на тиждень, але минуло близько трьох, перше ніж я повернувся. Передусім з’ясувалось, що видобутися з Фат-Дьєма куди важче, ніж туди потрапити. Дорогу між Нам-Дінем та Ханоєм було перерізано, а повітряний транспорт не призначався для якогось там репортера, котрому зовсім не слід було приїжджати в Фат-Дьєм. Потім, коли я дістався до Ханоя, туди саме привезли кореспондентів, щоб пояснити їм, як здобуто останню перемогу, і на літаку, яким їх відвозили назад, не знайшлося жодного вільного місця. Пайл виїхав з Фат-Дьєма того ж дня, котрого приїхав; він виконав свою місію — поговорив зі мною відносно Фуонг,— і вже ніщо його там не цікавило. О пів на шосту, коли припинився мінометний вогонь, він ще спав, і я пішов до офіцерської їдальні випити чашку кави з бісквітами, а повернувшись назад, уже не застав його. Я подумав, що він пішов прогулятися,— після того як він проплив на човні весь шлях від Нам-Діня, снайпери його не лякали; він був не здатний уявити собі, що йому може загрожувати біль чи небезпека, так само як і зрозуміти, що він може завдати болю іншим. Був один випадок,— уже через кілька місяців,— коли я втратив самовладання і штовхнув його в калюжу крові, яку він пролив; пам’ятаю, як він одвернувся, розгублено подивився на свій забруднений черевик і сказав: «Доведеться почистити, перше ніж іти до посланника». Я знав, що він у ту хвилину вже готував свою промову в стилі, якого навчився у Йорка Гардінга. І все ж таки Пайл був по-своєму прямодушний, і тільки через випадковий збіг обставин жертвою цієї прямодушності ставав не він сам, а інші,— правда, до тієї ночі під мостом Дакоу.

Тільки повернувшись у Сайгон, я довідався, що Пайл, поки я пив каву, умовив молодого флотського офіцера взяти його з собою на десантне судно, яке після чергового рейду потай висадило його в Нам-Діні.

Пайлові пощастило, і він повернувся до Ханоя зі своїм загоном по боротьбі з трахомою за двадцять чотири години, до того, як було офіційно повідомлено, що дорогу перерізано. Коли я дістався до Ханоя, він уже поїхав на Південь, залишивши мені записку у бармена Будинку преси.

«Дорогий Томасе,— писав він,— не можу не почати з того, щоб не сказати, як чудово Ви поводилися тієї ночі. Повірте, що моя душа в п’яти сховалася, коли я увійшов у Вашу кімнату, щоб побачитися з Вами. (А де ж була його душа, коли він плив річкою?) Не багато знайдеться людей, які б сприйняли все це так спокійно. Ви трималися блискуче, і тепер я наполовину не почуваю себе таким негідником, як почував раніше, поки не розповів Вам усе. (Невже його ніщо, крім власної особи, не обходить? — подумав я із злістю, хоч і знав, що він зовсім не це хотів сказати. Найголовніше для нього полягало в тому, щоб не почувати себе негідником,— тоді вся ця історія матиме куди пристойніший вигляд, і я буду щасливіший, і Фуонг щасливіша, і весь світ буде щасливіший, навіть аташе в економічних питаннях і посланник. Весна прийшла в Індокитай, тільки-но Пайл перестав бути негідником). Я чекав на Вас тут цілу добу, але якщо не виїду сьогодні, не повернуся в Сайгон І через тиждень, а моя справжня робота — на Півдні. Я сказав нашим хлопцям з загону по боротьбі з трахомою, щоб вони розшукали Вас. Вони Вам сподобаються. Чудові хлопці і справжні роботяги. В усякому разі, не турбуйтесь, що я повертаюся в Сайгон раніше за Вас. Обіцяю Вам, що не буду бачитися з Фуонг до Вашого повернення. Я не хочу, щоб Ви потім думали, що я хоч у чомусь поводився нечесно.

З сердечним привітом. Ваш Олден»

Знову ця спокійна самовпевненість, що «потім» втрачу Фуонг саме я. Звідки така віра в себе? Невже причина цього — високий курс долара? Колись ми казали: «Надійно, як фунт стерлінгів». Чи не настав час говорити про любов, надійну, як долар? Доларова любов, звичайно, включатиме шлюб, законного спадкоємця і «День матері», хоч пізніше вона може завершитися розлученням у місті Рено або на Віргінських островах,— не знаю, куди вони тепер їздять розлучатися. Доларова любов має благородні наміри, чисте сумління, і хай пропадає пропадом все на світі. Але моя любов не мала ніяких намірів: вона знала, яке майбутнє її чекає. Все, що можна було вдіяти,— це спробувати зробити так, щоб майбутнє було не таким тяжким, підготуватися до нього поступово,— для цього навіть опіум мав свою вартість. Але я ніколи не гадав, що першим «майбутнім», до якого мені доведеться готувати Фуонг, буде Пайлова смерть. Мені нічого було робити, і я пішов на прес-конференцію. Грейнджер, звичайно, був там. Прес-конференцію проводив якийсь молодий і аж надто красивий французький полковник. Він говорив по-французькому, а інший офіцер, нижчий рангом, перекладав. Французькі кореспонденти збилися докупи, наче футбольна команда перед змаганням. Я відчув, що мені важко зосередитись на тому, що казав полковник: весь час мої думки линули до Фуонг, і одна з них найдужче непокоїла мене: