Читати книгу - "Кінь Перуна"

Лише кілька хвилин простояв Опанас надворі, а іній від дихання вже густою памороззю пойняв його вуса і бороду. Мороз не жартував. Здригнувшись усім тілом, чоловік ще раз сплюнув і повернув до хати.

- Щоб тебе, Митрію, качка копнула, – пробурмотів сердито. – І чого питається тобі  не спиться?

Опанас було взявся рукою за клямку сінешніх дверей, як несподівано відчув, що він уже не сам на подвір’ї. Хутко озирнувся і остовпів…

 Просто перед ним стояв – ангел. Геть такий, як їх зображають на церковних іконах. Миловидий стрункий юнак, у білосніжних шатах і з великими, схожими на гусячі крильми за плечима.

- Всевишній почув твою молитву, брате, – тихо, але виразно промовив той. – Не гай часу. Іди до псів і чекай. Коли настане мить істини, ти відатимеш, що чинити. Знай, що час сповнення твоєї мрії близько. Будь достоєн милості небес. Блажен, хто вірує!

Ангел підняв десницю, як для благословення. Зачудований Опанас похилив голову. А коли осмілився глянути на посланця небес удруге, на подвір’ї уже нікого не було. Навіть слідів на снігу не залишилося…

– Ангел… – вишепотів розгублено. – Якщо я не зійшов з глузду, то щойно бачив ангела й отримав од нього звістку. Як у Писанні…  Не може бути. – Опанас почувався так, наче впав спросоння з лежанки. Начебто й не забився, а дібрати де, хто, що – годі й намагатися.

Хто зна, скільки простояв би ще так чоловік, наче очманілий, коли б раптом не почув, що в осоружне вовче виття вплітається ще один далекий і дивний звук. Дуже схожий на передзвін бубонців під дугою. Проте, хоч як наставляв вуха Опанас, дзеленчання не повторилось.

- Примарилося, певно… Хто, сповна розуму, пустився б сьогодні у далеку дорогу. Вчора ще й сонце не сідало, а морозище брався такий, що й сплюнути годі: слина на губах замерзала. Подорожнім у шубах ще сяко-тако, а для коней – певна смерть. Хоч одразу дорізай. Легені геть пообморожують. – Зі справ явних і зрозумілих його думки повернулися на речі дивні, незбагнені і таємничі. Опанас зачудовано покрутив головою. – Але що ж це за видіння таке було.? Невже я й справді щойно бачив ангела, який наказав мені йти у псарню? Але, з іншого боку, – за вечерею не пив нічого хмільного… То чому б мало примаритися? Дивина…

Вовче виття раптом переросло в таку несамовиту какофонію, що Опанас аж поморщився.

- Ну, чистий тобі шабаш! Не доведи Господи на таку зграю натрапити. Вірна смерть! Вовк звір наче й не дуже сильний, супроти оружного ніяк не піде. Але зграя – то вже непереливки. З десятком і ведмідь не зачіпатиметься. А тут – он скільки… О! – вигукнув заклопотано, – знову! – Бо веселий передзвін так виразно пролунав у морозяному повітрі, що сплутати його з чимось іншим було вже геть неможливо. І в ту ж мить, натреноване вухо мисливця розрізнило голос ватажка, який повів зграю навперейми несподіваній здобичі. А невдовзі з тракту долинуло передсмертне кінське іржання. 

Не гаючи часу, Опанас скочив до дверей псарні й випустив на волю дюжину лютих медельянців*. Кожного ззавбільшки з річного бичка. Слідом – дві дюжини вовкодавів.

- Ату їх! Ату! – крикнув голосно і свиснув так, як звикле свистів, починаючи облаву на вовків. Пси з утробним гарчанням зірвалися з місця і зникли за ворітьми. Вчинивши так, Опанас знову завмер непорушно і продовжував дослухатися. А почувши, що вовкодави уже зчепилися з сіроманцями, метнувся до хати по одежу, лук і смолоскип.

Діяв швидко, але особливо не поспішав, бо якщо подорожніх і можна було ще врятувати, то пси це вже зробили й без нього.

Місяць, відблискуючи на снігу, розбивавав нічний морок якраз так, аби усе бачити. Тож, підбігаючи до місця сутички, Опанас ще здалека зрозумів, що поміч таки мусила спізнитится. Надто багато було вовків у цій зграї.

У непевному місячному сяйві все видавалося якоюсь пекельною маячнею божевільного маляра, що раптом вирішив відобразити на полотні свої нічні похмільні марення.

Величезний волохатий клубок з вищанням і гарчанням катулявся на закривавленому снігу, залишаючи по собі слід із розтерзаних вовчих туш і пойнятих парою нутрощів. Бо хоч звірів було значно більше за псів, великі, добре вгодовані собацюри брали верх. Їм допомагали викохана сила, близькість людського житла і товсті сиром’ятні нашийники з гострими залізними шипами, що ранили вовчі пащі й не давали іклам впитится у псячу горлянку. Густа довга шерсть, обрізані вуха та хвости, – все це вкупі зі значною вагою не давало вовкам жодних шансів, – не те що паща в пащу, а й кілька на одного. Виучка і сила, як звикле, перемагали кількість…

Полишивши вовкодавам робити те, для чого їх, власне, і ростили, Опанас кинувся до критих саней.

Та досить було й одного погляду, щоб упевенитися, що тут уже нічим не зарадиш…

Коні мали мчати стрімголов, розуміючи, що лише в прудкості, стрімкості їхнього бігу надія на порятунок. А підвела одна-єдина грудочка. Корінник підвернув ногу, збився з кроку, заплутався у посторонках. Сани всією вагою вдарили ззаду, підбили… Пристяжні шарпнули в боки… Лівий, з останніх сил рятуючись од вовчих ікол, обірвав упряж і… тут їх усіх запопали.

А мусило вовків зібратися таки до біса, досить. Бо за ті кілька коротких хвилин, що минули від миті, коли Опанас почув передсмертний крик тварини, і до того часу, як на виручку  примчали пси, звірі встигли розтерзати і коней, і людей. На клапті. Кістки й ті розгризли та зжерли. Аби не кров на снігу та не сліди шамотанини, то не залишилося б і знаку…

Подорожніх у санях мало бути кілька. На це вказували ті ошмаття одежі, що залишилися від них. Подертий на клапті овечий кожух, певно, візниці… Багата вовча шуба, навдивовиж, майже ціла. Бахтирець, оздоблений, тепер погнутими,  мідними пластинами… Колись пишна пухова хустина, розшматована оксамитова плахта… Все те погризено, роздерто, закривавлено, сплюндровано, знівечено.

- Царице небесна! – вигукнув хтось позаду нього. – Спаси і помилуй душі нещасних!

Опанас озирнувся й побачив свого сусіда, Василя Муху, молотобійця з кузні старого Нечипора Непийводи. На зчинений поблизу міста гармидер потроху збігався люд. Старші, дивлячись на порожні сани, хрестилися