Читати книгу - "Кінь Перуна"

тобі? – пробурмотів невдоволено. Перший спалах тривоги минув, а під периною, під м’яким боком дружини – і тепло, і затишно.  – Як не спиться або не маєш чим зайнятися, то йди краще Орлика вичеши… Гриву йому заплети, чи ще щось вигадай, а мене не зачіпай… Тільки й того, що взимку відіспишся. Щезни.

- Вставай, Опанасе… Біда буде, – повторив домовик, що хоч був малесеньким на зріст, зате ж упертістю не поступився б і великому чоловікові. – Я знаю, я чую… – і гулькнув у мишачу нірку, ледь ухилившись од важкого чобота, кинутого міцною рукою.

Опанас повернувся на інший бік, ткнувся обличчям у волосся дружини, що приємно пахло м’ятою, і спробував знову задрімати. Біда, біда… Теж знайшов чим здивувати, наче досі кожного дня одне лише добро. Товчешся зранку до вечора, як Марко Проклятий по пеклу, а добра од того – ні богові свічка, ні чортові кочерга….

У псарні люто, раптово, як на чужого, завалували княжі пси. Опанас знову підвівся

Саме так, княжі… Шворка псів і кабаняча голова на стіні, от і все, що залишилося у Галичі від Романа Мстиславовича після його передчасної загибелі. Навіть сина його строптиві бояри, під’юджувані Володиславом Кормильчичем, із князівства прогнали. На Волині тепер Данилко… Але вернеться! От, присяйбі’, вернеться… Цей характером ще й батька загне. Вогонь, орел… Не те, що, хоч і кмітливий, так зате ж сумирний Василько. Не княжого норову вдався молодший Романович. Видно, усе старший син від батька успадкував.

Мо’, з оглядки на Данила Романовича, і звелів Гліб Зеремійович не чіпати княжої псарні? А заодно, і його, Опанаса, при ній залишили. Як колись…

Поруч завовтузилася Христина. Сідаючи на лежанці, чоловік оголив їй плечі, і нічна прохолода потурбувала сон жінки. Опанас дбайливо вкутав периною дружину і став ногами на долівку.

Молодша за чоловіка на добрих півтора десятка літ, Христя ще й тепер була писаною красунею. Чому спинила вона свій вибір саме на ньому? Чим підстаркуватий, відлюдькуватий княжий псар приворожив дівоче серце не міг збагнути ніхто. І в першу чергу сам Опанас. Христя ж, у відповідь на спроби вивідати таємницю, лиш розливалася дзвінким сміхом і віджартовувалася тим, що серце само знає, хто йому миліший.

- Не приведе до добра це кохання, – гомоніло крадькома слобідське жіноцтво. – Ой, не до добра! Боги заздрісні й ніколи не дають нічого просто так… Ой, коли б не довелося їм, бідолашним, заплатити ціну значно дорожчу за отримане.

Гомоніли, гомоніли та й накаркали…

Ось уже двадцять літ прожили разом Опанас з Христиною душа в душу, а дитячий крик так і не пролунав у їхній хаті. Тричі була при надії Христя, тричі радість збиралася постукати у  двері до Куниць, але жодного разу з різних причин не змогла доносити молодиця до річенця. А тепер уже й не тяжіє… Може, і справді не терплять безсмертні боги надміру людського щастя? І давши щось одне, одразу ж поспішають забрати решту… Од таких думок робилося моторошно і хотілося вилаятись.

Опанас натягнув штани і взувся у чоботи.

Він сам ріс сиротою й, одружуючись, мріяв про цілий виводок дітлахів, які наповнять його життя сміхом і радощами. Але не судилося. Скільки свічок виносила у церкву Христя, скільки молитов змолили вони разом і кожен зокрема. Нічого не допомогло. Хоч у Лукавого проси помочі… Або у давніх Богів. Може, вони сильніші?

Опанас добре знав, що лише за одні такі думки отець Онуфрій назвав би його єретиком, богохульником і міг би навіть проклясти. Але, як то кажуть: мокрий дощу не боїться.

Однак, Опанас спершу перехрестився про всяк випадок на кут з образами, й аж тоді несміливо приступив до кабанячої голови. Поклав руку на тонке древко стріли. Й чи то відчув, чи то примарилося йому, наче вона ожила, затрепетала від дотику і тепла людської долоні.

- О, Перуне! – заблагав щиро. – Чому, даруючи моїми руками життя князеві, не дозволиш спізнати самому щастя батьківства? Це ж так просто! Благаю тебе, Громовержцю, й тебе, Морено! Згляньтеся над нещасним! Невже нікому буде стулити мені востаннє повіки? Якщо я не догодив вам чимось, то – моє життя у вашій волі. Але, благаю, виберіть якусь іншу кару. Щоб і жона через мене не страждала… Милосердя!

Якщо Опанас і сподівався почути щось у відповідь на свою болісну мову, то даремно. Нічна тиша не порушилася нічим, окрім далекого журливого вовчого виття.

- Що ж, – зітхнув чоловік, – певно, правду каже отець Онуфрій, що божі шляхи несповідимі… – А потім додав, уже з образою і з презирством у голосі: – Ви й Романові Мстиславовичу життя дарували лише для того, аби невдовзі відібрати…

Та боги й далі продовжували відмовчуватися. Видно, людські благання і прокльони мало турбують безсмертних.  

Опанас ще раз зітхнув, зсутулив могутні плечі, накинув наопашки кожуха й вийшов у сіни.

Сіроманці тягнули свою зловісну пісню вже десь поруч з Передмістям, і од того зграя лютих княжих медельянців та вовкодавів, що давно не пробували гарячої крові, з гарчанням кидалася на міцні стіни псарні, а смик гончаків – жалібно повискував. У відповідь на завивання, зі стійла долинало тривожне порскання жеребних кобил, і лиш Орлик, улюбленець Романа Мстиславовича, якому не раз траплялося було наздоганяти і толочити копитами сіроманців, заклично іржав. Навіть старезний беркут Василь,що вже й не злітав, чуючи неподалік голос великої зграї, прокинувся на своїй жердині і невдоволено забив крильми.

- Хоч іржи, хоч не іржи, Орлику, – а більше тебе ніхто не осідлає… Старий ти вже. Куди тобі за вовками ганятися… Хоч, я з тобою згоден: знахабніли сіроманці, – Опанас сплюнув спересердя і почухав розчепіреною долонею широкі, мов двері, груди, порослі густою, вже сивуватою вовною. – Незабаром до хати, за стіл лізтимуть. Як залишив нас світлий князь сиротами, так і розплодилося тієї нечисті, прости Господи, наче мошви влітку. А боярам Галицьким ловецькі забави не до смаку… Та воно й не дивина… Хіба з такими тілесами в сідлі всидиш? І отроки їхні більше до хмільної трапези та білоголової дичини зугарні, ніж супроти ведмедя чи іклана. Але нічого,мислю, не довго вже їм  жирувати. Небавом – усе минеться. Подейкують, що Данило Романович на Волинському князівстві аби й не краще за батька дає собі раду. Дасть Бог, повернеться й до нас, у Галич. Чей же і тут його батьківщина… От тоді боярському пануванню