Читати книгу - "“там, де світло торкається води”, Елісса Фенікс"

Вітрище не вщухало, його прохолодні пориви зі свистом ламали тишу ночі, коли Лея і Кайр наблизились до старого храму. Він виглядав таким таємничим, таким непорушним, що було важко повірити, що хтось ще коли-небудь переступав його поріг.

Лея зробила крок вперед, її ноги ковзали по порослих мохом каменях. Кожен рух здавався таким важким, наче навколишній світ намагався утримати їх, не дозволити дістатися до мети. І все ж, якимось невидимим імпульсом, вона не могла зупинитися.

— Ти готова? — спитав Кайр, зупиняючись поруч. Його голос був спокійним, але в очах усе ще можна було побачити ту саму настороженість, яка охопила їх із моменту прибуття.

Лея подивилася на нього і кивнула.

— Готова, — сказала вона твердо. Але всередині було відчуття невідомості, немов хтось чекав на них за порогом, готовий відкрити двері до чогось, що вони не могли б зрозуміти до кінця.

Зробивши кілька кроків, вони нарешті наблизились до величезних дерев'яних дверей, що охороняли вхід. Вони були покриті густим шаром пилу, а поверхня виглядала так, ніби їх ніколи не відкривали протягом сотень років. Лея протягла руку, і її пальці торкнулись холодного дерева. Тоді вона зупинилася.

— Кайре, щось тут не так, — сказала вона знервовано, поглядаючи на двері. Вона не могла точно сказати, що саме її насторожувало, але відчуття було надто сильним.

Кайр не відповів, лише уважно спостерігав за її реакцією. Потім він обережно ступив до дверей і потягнувся, щоб відкрити їх. Грубий металичний звук застиг, коли вони злегка посунулись, і раптом, із сильним клацанням, двері скрипнули і відчинились, немов вони самі чекали цього моменту.

Усередині було темно і похмуро, і перше, що Лея відчула — це запах старовини, вогкості і пилу. Повітря всередині було густим і мертво-тихим, мовби час у цьому місці зупинився давно.

Вони зробили перші кроки в середину, і очі Лєї почали звикати до темряви. Перед ними відкривалася велика зала, яку освітлювали лише кілька слабких вогників, що трималися у стародавніх факелах, прикріплених до стін. Потолок був височезним, вкритий черепицею, яка давно стала чорною від часу. Всі стіни вкрило відбитками часу, камені та різьблені деталі, здається, були частиною чогось набагато старшого і значущішого, ніж вони могли б уявити.

— Що це за місце? — прошепотіла Лея, озираючись навколо.

— Колись тут проводили ритуали, — відповів Кайр. — Це храм стародавніх богів. Але чому він покинутий — я не знаю.

Лея відчула, як її серце починає битися частіше. Вона знала, що все, що їх чекає, може змінити їхні долі назавжди. Вона йшла вперед, не зупиняючись, і не знаючи, що чекає за кожним кроком.

Раптом з глибини храму долинув слабкий звук. Лея зупинилась, насторожено обернувшись до Кайра.

— Ти чув це? — запитала вона тихо.

Кайр кивнув, стиха наблизившись до неї.

— Так, — відповів він, — чую. Що це може бути?

Тінь змістилася на їхній погляд, і Лея відчула, як по її шкірі побігли мурашки. Це не було шумом тварин або природного походження. Це було щось... невидиме, що тихо спостерігало за ними.

Вони зробили кілька кроків далі, але знову зупинилися, коли перед ними з'явилося велике кам'яне коло, викарбуване в підлозі. Навколо нього були покладені стародавні камені, що виблискували під слабким світлом факелів. Це був ритуальний круг, який, як вони знали, використовувався для важливих обрядів.

— Це все виглядає так, ніби хтось давно тут був, — сказала Лея, поглядаючи на кольорові сліди, що йшли по підлозі.

Кайр нахилився до каменів і обережно їх торкнувся.

— Відчуваєш це? — спитав він.

Лея спостерігала за його рухами. Коли вона підняла погляд, на її обличчі відбивалося подив і здивування.

— Це магія. Тут є магія. Невидима, але вона є, — сказала вона тихо.

Раптом, коли їхні погляди знову зустрілися, з глибини храму знову почувся звук, і цього разу він був настільки гучним і наполегливим, що Лея відчула, як її серце почало битися в грудях ще швидше.

— Ми не одні, — сказав Кайр з посмішкою, яка була вже не такою впевненого, як раніше.

Лея повернулася, готова зустріти невидиму небезпеку, що наближалася до них, і раптом за поворотом з'явилася постать.

Це була жінка, одягнена в темний плащ, її обличчя було приховане тінню, але Лея відчула, як у її грудях щось піднялося.

— Хто ви? — вимовив Кайр.

Жінка зняла капюшон, і перед ними з'явилися очі, що світяться м'яким блакитним світлом. Вона виглядала надзвичайно загадково, як істота, що належить не до цього світу.

— Я тут, щоб вам допомогти, — сказала вона спокійним голосом.

Лея і Кайр поглянули один на одного.

— Допомогти? — запитала Лея.

— Так, — відповіла вона. — Я знаю, чому ви тут. І я знаю, що вам потрібно зробити.

Що ж далі? Які таємниці приховує цей храм? І хто ця загадкова жінка, що з'явилася саме в той момент, коли Лея і Кайр відчули, що їхня подорож вступає у нову, небезпечну фазу?

Жінка, яка з’явилася перед ними, не виглядала як звичайна мандрівниця чи просто охоронець цього місця. Її постать була вражаюче спокійною і водночас страшною. Сяючі блакитні очі здавалося бачили їхні найглибші думки, і кожен її рух був точно вивірений, як у майстра древніх ритуалів.

— Хто ви? — запитав Кайр з явною настороженістю в голосі. Він не був готовий до зустрічі з кимось, хто міг бути частиною цього храму.

Жінка усміхнулася, її обличчя було спокійним, але в очах палала загадкова енергія.

— Мене звати Ільвія. Я є хранителем цієї святині, — відповіла вона, її голос був м'яким, але з невидимою силою.

Лея обережно ступила крок вперед, дивлячись на неї з зацікавленістю, а водночас із тривогою. Вона відчувала, що перед ними не просто з'явилася людина — ця істота належала до чогось більшого, до чогось, що вони не могли навіть зрозуміти до кінця.

— Ви кажете, що ви — хранитель? — Лея запитала, не приховуючи недовіри в голосі. — Але ми шукали відповіді, шукали правду про це місце. Про те, що тут сталося. Ви знаєте щось?