Читати книгу - "Коротка історія семи вбивств"

Мені все ще не віриться, що він мене щойно назвав «юнаком».

— То хто їх найняв, ти чи Віпер? Я маю на увазі, що Віпер повинен був це угледіти і швиденько виправити, але, знову ж таки, Віпер... Ти ж маєш знати, що робить твоя права рука.

— Так.

— Кажу тобі, востаннє, коли мій помічник почав уживати, я просто його порішив. Бо тут справа така, Джосі: кокаїн — це тобі не крек. Хто сидить на коксі, принаймні шарить щось, а якщо ні, то хоч гроші має. Тож із ним треба поводитися по-джентльменськи. А крек — що? Крекер заради кайфу піде на все: хоч за щоку візьме, хоч серце у свого немовляти виріже. Ти ж не можеш допустити, щоб такий довбойоб продавав твій товар? Ні, юначе. Нізащо. Але ви з Віпером зробите все як було, еге ж?

— Не так, як було.

— Ну, я не знаю. Як я вже казав, Віпера треба знати. Але ти мусиш хоча б перевірити, що відбувається на твоїй «точці» в Бушвіку. Я на кожні розбірки приходжу з голкою і дулом. Щоб або прибити кого потрібно, або приспати його убоге існування. Якщо треба, щоб я навів порядок і в Бед-Стаю[454], і в Бушвіку, чи де завгодно — просто скажи. Знадобиться більше пацанів, але все одно я...

— Я тобі вже казав, Юбі: вони в мене під контролем. Ти розбирайся зі своєю територією. Ну гаразд, наберу тебе, коли доберусь.

— Га?.. А, так, само собою. Дзвони.

Я вішаю слухавку. Моя жінка все ще не відвела погляду. Я набираю Віпера, але на дзвінок ніхто не відповідає. Я відчуваю цей погляд: вона знає, коли мене розбирає лють. Я вже майже чую, як вона мені каже: «Та облиш, у тебе ж є ще рідні діти, воно того не варте».

Я дивлюсь на неї й кажу:

— Все нормально, не дивися так.

Віпер

— А хіба тобі не треба когось зустрічати в аеропорту?

— Я тобі що, про це казав? Поки ні, пізніше.

— Тоді хоча б вируби дзвінок. Ця штука, вона...

— Та знаю я, де цей довбаний дзвінок. А де, до речі, ключ?

— Не ’наю, десь на цьому ліжку.

— І де ж?

— Та не ’наю я. Мо’, ти на ньому лежиш. Або під подушкою, під тобою. А знаєш що? Перевернися. Нічого, в мене не впаде. І не ’наю, що такого поганого в плюванні? Ямайці аж шарахаються від слини.

— Що за ремарка? Ти плюнув на людину, це неповага.

— Це просто волога. Так само якби ти плюнув мені на дупу і злизав це.

— Г’споди! Нізащо!

— Через те, що це дупа чи слина? Ти ж розумієш, що коли лижеш дупу, то злизуєш свою слину.

— Як можна злизувати назад свою слину? Щойно вона покидає рот, то назад у нього потрапляти вже не повинна.

— Ха-ха. Перевернися.

— Що?

— Що чув. Перевернися.

— А мені так лучче. Глибше проникаєш.

— Можна подумать. Ти просто не хочеш на мене дивиться. У кімнаті обідня пора. Я перевертаюся. Ліжко надто м’яке, я в ньому утопаю, а він зверху вдавлює мене в простирадла. Дорікає, мовляв, ти закомплексований, але я не розумію, про що він, хоча мовиться це з усмішкою. Він дивиться на мене невідривно. Сьогодні вівторок, від цього дня я багато не сподіваюся. Він дивиться і дивиться. У мене що, потріскані губи? Чи очі косять? Він думає, що я відведу погляд першим, але я не відводжу, навіть не моргаю.

— Ти гарний.

— Та годі.

— Ні, кажу тобі, мало яким мужикам пасують окуляри.

— Хлопче, досить цього лайна. Мужик не повинен говорити мужикові всяку...

— Підарську бридню? Я знаю, ти це вже всьоме повторюєш. Клянуся, тобі б полюбилися пуерториканці. Вони теж не вважають смоктання члена і трах у дупу гомосексуалізмом. Тільки якщо трахають тебе, то ти — йобаний підар.

— Ти назвав мене йобаним підаром?

— О ні, ти помішаний на поцьках.

— Я люблю поцьки...

— Друзяко, так ми трахаємося, чи мені бути Гаррі Гемліном для твого Майкла Онткіна[455]?

— Ти взагалі про що?

— Знаєш, скільки за ці два роки я чув ось таких балачок? Вони дістали, а ще я втомився смоктати члени і при цьому ховатися. Особливо ваші, чорні. Я просто хочу робити ось це...

Я мовчу і чекаю. А він починає смоктати мій правий сосок, потім переходить до лівого, але робить це жорсткіше, ніби збирається його відірвати. Я вже збираюся сказати «якого біса, боляче», та він заходжується його лизати. Прицмокує язиком, прицмокує й облизує. Я тремчу. Я майже благаю його, щоб він лизнув ще й правий, і тоді мене перестане так пробивати на трем. Я відчуваю на своєму соску краплю теплої слини, і він дмухає на неї. О ні, годі робити з мене жінку. Дерти мене в дупу — я не проти, а ось обдувати сосок — це вже ні.

— Та дай ти вже йому спокій, довбодзьобе. А то, дивись, удавишся.

— Що?

— Не можна одночасно догоджати партнерові й ублажати себе, — тож вибери щось одне. Напевно, мені краще піти, а ти мене гукнеш, коли визначишся.

— НІ. Тобто — ні.

Він припадає до мого рота, перш ніж я встигаю сказати «поганці не цілуються». Посмоктує мій язик, водить своїми губами по моїх, язиком по язикові, «танцює» ним і змушує мене робити те ж саме. Змушує мене відчувати себе гомиком.

— Ох, поглянь на себе. Ти щойно гиготів, як школярка. Може, надія для тебе ще не втрачена.

Він лиже мій рот, губами по губах, підвертає губи, покриває своїм язиком мій, потім навпаки, губами смокче мій язик; я розплющую очі й бачу, що свої він щільно стулив. І цей стогін... Він виходить з нього чи з мене? Я простягаю долоні і стискаю йому соски, але не сильно, бо я ще не знаю різниці між пристрастю і болем. Але він стогне і веде своїм язиком, униз по моїх грудях, до сосків та пупка, залишаючи вологий слід, який