Читати книгу - "Загублена душа, Віталіна Весела"

На світанку, після тяжкої ночі, коли люди почали прокидатися, герцог зібрав усіх на внутрішньому подвірʼї замку. Коли вони вийшли, то побачили, що воїни Гілберта вже зібрали там купу дров, на яку рівненько склали тіла загиблих, повністю обмотаних у якісь старі тканини, що колись були білими.

— Що це тут коїться, герцогу Гілберт, що ви зібралися робити з тілами наших побратимів? — почали кричати лицарі аристократи.

Коли Олівія з Аленом, та рештою вийшли на подвірʼя, вже було чутно суперечку Оскара з аристократами, що виступили добровольцями в цей похід. Вони думали, що в цьому поході їм не доведеться особливо напружуватися, адже з ними був Майстер Меча, та воїни Гілберта, а також Святий маг. Їм потрібно було лише пережити декілька днів, подорожуючи горами, та спати прости неба. А у випадку нападу Монстрів, звісно ж вони розраховували відсидітися за спинами досвідчених воїнів. Обіцяна слава, та багатства, що мав би принести цей похід, були варті того, щоб трошки потерпіти. Вони не очікували, їм так часто буде загрожувати небезпека, і точно не очікували так скоро втратити своїх товаришів. Вчора вони розділилися, лицарі, що належали до вищих аристократів, піднялися на другий поверх, де і провели ніч. Звісно ж, вони чули, що в низу йде якась битва, але спускатися ніхто з них не збирався, адже в їхній кімнаті не було жодних проблем, тож ті, на кого напали якісь Монстри мали розібратися з цим самі. В низу ж, разом з імперськими лицарями, залишилися на ночівлю й лицарі з нижчих аристократських родин, барони чи віконти, або їхні спадкоємці. Загалом, близько половини учасників з самого початку не могли обʼєктивно оцінити всю небезпеку, яка на них чекає в цих горах.

Коли до Оскара почали сваритися молоді аристократи, він вже зрозумів, що в нього стане ще на одну проблему більше. Він тяжко зітхнув, та спробував пояснити.

— Загиблих лицарів потрібно поховати...

— То це у вас на півночі так проводиться поховання? Що за дикість? Людей слід ховати в землі, а не спалювати на вогнищі, наче варвари якісь!

— Так! Їхні тіла вже були понівечені тими монстрами, а тепер ви зібралися їх взагалі спопелити? І як вони мають після смерті явитися до нашої Богині в такому вигляді? - не припиняли галасувати лицарі.

Це дратувало Оскара, але він не збирався ні протистояти їм, ні залякувати їх, бо по переду, буде ще важче.

— То краще, якщо їхні тіла і зовсім роздеруть, та зжеруть Монстри? — раптом заговорив принц Ален. — Богиня Жива милосердна, вона все зрозуміє, і прийме їхні душі, в якому б вони вигляді не були.

На мить всі втратили дар мови, і герцог Гілберт теж. Він дивився на принца підозрілим поглядом, міркуючи, чого це той молодий сопляк раптом вирішив підтримати його? Та Ален зустрівшись з ним поглядом, просто демонстративно відвернувся, задумливо розглядаючи небо.

«От же ж поганець!» — подумки вилаявся Оскар.

— Ми не можемо провести звичайний обряд поховання, закопуючи тіла в землі, як робимо це за звичай. — цього разу говорила Олівія.

Вона знала, що в такі моменти її дядько не хоче багато спілкуватися з юрбою розбещених аристократів, тому вийшла вперед, щоб спокійно все пояснити:

— В Чорних горах, якщо ви ще не помітили, живуть безліч різних Монстрів, та диких звірів, усі вони мʼясоїдні хижаки, і запах плоті та крові вони можуть почути за сотні метрів. Якщо ми зараз поховаємо загиблих воїнів, їхні тіла дуже швидко будуть знайдені, та зʼїдені хижаками, та Монстрами. Ви цього хочете?

— Але ж спалювати їхні тіла це... — все ще не здавалися аристократи.

— Це найкращий вихід для них, в даній ситуації. — коротко сказав Оскар.

— І все ж, вони були аристократами, і таке поховання...

— А ви думаєте воїнів Гілберта чекав інший кінець? — раптом гаркнув Філіпп, не витримавши цих дурниць. — Ви думаєте, коли воїни Гілберта втрачають свої життя в цих клятих горах, їх чекає нормальне поховання? Ні! Їхні тіла так само спалюють, а їхні рідні отримують тільки жменьку попелу, яку можуть поховати на кладовищі, поклавши її на дно порожньої труни. Кожен воїн Гілберта про це знає, і кожен з них до цього готовий, бо краще бути спаленим, а ніж роздертим на шматки та зʼїденим власним ворогом!

На мить запанувала тиша, і тільки тихе питання зазвучало десь з натовпу:

— І ви теж до цього готові?

— Готовий. — коротко відповіли всі воїни Гілберта, що були тут присутні.

Після цього більше ніхто не сперечався, всі просто мовчки дивилися за цим дійством. Принц Ален, як Святий, провів коротеньку церемонію, якої його навчив архієпископ Фаріс перед походом, провівши полеглих воїнів на вічний покій до Богині Живи. Після цього їхні тіла віддали вогню, а коли все закінчилося, було зібрано по одній жменьці попелу за кожного воїна, помістивши їх до маленьких магічних мішечків, що були підписані іменами загиблих. Після повернення, їх передадуть їхнім сімʼям, це все, що Оскар міг зробити для них.

Коли все закінчилося, вже було близько обіду, після вчорашньої ночі люди все ще були втомленими, а важко поранені, все ще лікувалися. На щастя зілля зцілення, що винайшли Малік з Амайєю, було досить ефективним, і до вечора всі поранені мали бути вилікувані. В дорозі, Алену було наказано використовувати святу магію лише в крайньому разі, щоб зберегти її для очищення Пустоші від демонічної енергії. Та він і не рвався зцілювати тих розбещених аристократів. Зазвичай він зцілював людей тому, що повинен був, бо такий обовʼязок йому довірила сама Богиня. Але власне бажання до цього він мав тільки якщо це стосувалося Олівії, його матері чи брата. В інших випадках це було лише чітке виконання обовʼязків, і аж ніяк не милосердя до людей. Він не любив людей, він любив тільки Олівію. Тож до цього наказу він віднісся абсолютно спокійно.