Читати книгу - "Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю"

П’ятеро Пороблених відступили перед нестямною істотою й шуснули слідом за Пістрявим у коридор. Несамовите похоронне багаття билося об стіни, підпалюючи їх та шукаючи вихід із кімнати.

Кінець-кінцем шипіння вогню та кислоти і свист електротавматургічних стріл перемістилися в коридор.

Декілька довгих секунд Дерхан, Айзек і Яґарек ошелешено дивилися на двері. Невидна нетля все ще верещала, й коридор пломенів від жару й бликання світла.

Тоді Айзек змигнув і глянув на непритомну Лін, котру тримав у обіймах.

Він потермосив її та зашепотів:

— Лін... Лін, ми йдемо геть.

Яґарек спритно підбіг до вікна й визирнув на вулицю, що виднілася внизу, п’ятьма поверхами нижче. Поряд з вікном зі стіни стриміла невелика цегляна колона — димохід. Коло нього зміївся донизу водостік. Ґаруда притьмом застрибнув на підвіконня й ухопився за ринву, смикнувши її раз-другий. Витримає.

— Айзеку, давай її сюди, — нетерпляче промовила Дерхан.

Айзек підняв Лін, у відчаї закусивши губу від того, яка вона була легенька, й підійшов до вікна. Раптом на його обличчі відбилася несміла, а потім широка усмішка. Айзек заплакав.

З коридору долинали слабкі голосіння нетлі.

— Ді, глянь! — зашепотів він. Руки Лін безладно пурхали, поки Айзек колисав її в обіймах. — Вона говорить. Вона видужає!

Дерхан глянула йому через плече, намагаючись прочитати її слова. Айзек дивився й хитав головою.

— Вона ще не прийшла до тями, це просто випадкові слова, але ж, Ді, це слова... Ми встигли...

Дерхан втішено усміхнулася й на радощах міцно цмокнула Айзека в щоку та лагідно погладила Лін по знівеченому скарабею.

— Забери її звідси, — тихо промовила вона.

Айзек визирнув у вікно. За декілька метрів на цегляному виступі тупцяв Яґарек.

— Давай її мені та лізь сам, — мовив ґаруда, закинувши вгору пернату голову.

Східний край довгого похилого даху над терасою Пістрявого впирався перпендикулярно в ряд будинків на протилежній вулиці. Довкола ширилися й вищилися покрівлі Кістяного Міста, надземний ландшафт, шиферні острівці над небезпечними вулицями. Вони тяглися в глиб темряви, від Ребер до пагорба Моґ і далі.

Навіть заживо поїдена вогнем і кислотою, оглушена стрілами невідомої енергії, остання глитай-нетля могла вижити.

Це була істота неймовірної міці. Здатна зцілюватися з жахною швидкістю.

Опинись вона просто неба, скочила б, розгорнула б страшно зранені крила й щезла у висоті. Вона б насилу піднялася вгору, попри біль, попри скорчені-підпалені клапті шкіри й хітину, що огидно тріпотіли довкіл. Колисалася б у дощових хмарах, загасила би полум’я, змила пекучу кислоту.

Якби вижила її родина, якби вона знала, що могла полинути до своїх братів-сестер і далі полювати разом, вона, може, й не панікувала би. Якби вона не стала свідком кривавої різні своїх сестробратів, котрих жахливий струмінь отруйних викидів заманив у смертельну западню, вона б не збожеволіла від страху й люті та виборсалася б.

Але ж вона була сама. Захоплена в цегляну пастку, замкнену клітку, що стискалася довкола, стримуючи крила й лет. З усіх боків наступав безжальний, смертельний біль. Вогонь палив безупинно; вона не встигала загоювати рани.

Вона пронеслася по коридору лігва Пістрявого розжареною до білого кулею, тягнучись лишками покороблених шипів і кігтів, силкуючись когось піймати. І впала, не долізши до сходів.

Пістрявий разом із Поробленими зачудовано витріщався, молячись, щоби вона лежала крячкою й не полетіла на них полум’яною бурею.

Нетля лежала нерухомо. Вона була мертва.

Упевнившись, що істота справді мертва, Пістрявий відправив нашвидкуруч організовані колони пороблених чоловіків і жінок з мокрими рушниками й ковдрами збити полум’яний слід, залишений глитай-нетлею.

За двадцять хвилин все погасили. Дошки і балки на горищі потріскалися й укрилися кіптявою. По всьому коридору тягнувся слід обвугленого дерева й пухирців фарби. Нетлине тіло повільно жевріло біля сходів, невпізнавана гірка плоті й кісток, покороблених жаром у ще більш екзотичну форму, ніж були при житті.

— Ґрімнебулін із його виродками-друзями втечуть, — сказав Пістрявий. — Знайдіть їх. Знайдіть, куди вони зникли. Вистежіть їх. Сьогодні. Зараз.

Нескладно було здогадатися, як вони втекли — через вікно й на дах. А от звідти вони могли піти будь-куди. Бійці Пістрявого засовалися, ніяково перезираючись.

— Ворушіться, матолки пороблені, — лютував Пістрявий. — Знайдіть їх негайно і приведіть до мене!

Налякані групки пороблених людей, кактів і водяників покинули лігвище Пістрявого й відправилися в місто. Вони складали безглузді плани та щось нотували; гасали в Сантер, Відлунну Трясовину, Ладмід, у Келлтрі й Пагорб Моґ, потім далі до Лихокраю, через ріку й до Борсукової Драговини, у Західний Ґідд, Сіру Пустку й на Морокрай і Селітру.

Вони тисячі разів могли пройти повз Айзека з товаришами.

У Новому Кробузоні було безліч хованок, набагато більше, ніж осіб, які їх потребували. Люди Пістрявого не мали жодних шансів.

У такі ночі, як ця, коли дощ і світло вуличних ліхтарів відтіняють лінії та грані, місто перетворюється в палімпсест рипливих дерев, будівель і звуків, древніх руїн, темряви, катакомб, будівельних майданчиків, готелів, пустирів, вогнів, пивничок і каналізацій. Мегаполіс робиться одним безмежним, рекурсивним сховком.

Люди Пістрявого боязко поверталися назад з порожніми руками.

Пістрявий навіснів. Чудова скульптура — ідеальна й незавершена — ярила його нестерпно. Пороблені прочесали будівлю, ану ж вони щось пропустили.

У крайній кімнаті на горищі вони знайшли непритомного вартового. Він самотньо сидів, притулившись до стіни. На колінах лежала химерна красива скляна кременівка. Перед ногами на дереві була нашкрябана решітка для хрестиків-нуликів.

Хрестики виграли за три ходи.

Ми біжимо й ховаємося, мов звірина. Однак зараз нам легко і радісно.

Ми знаємо, що перемогли.

Айзек несе на руках Лін, зрідка, коли путь важка, перекидає її вибачливо через плече. Ми мчимо геть. Утікаємо, немов духи. Змучені та щасливі. Убога географія східного міста нас не лякає. Ми перелізаємо через низькі паркани, крадькома пересуваємося по вузеньких двориках, закинутих садках із яблунями-гібридами й миршавою ожиною, сумнівного вигляду компостом, болотякою й поламаними іграшками.

Інколи на обличчя Дерхан набігає хмарка, і вона щось тихо бурмоче. Вона думає про Андрея, та цієї ночі складно чіплятися за каяття, навіть заслужене. Це безрадісна мить, однак під теплими струменями дощу, над міськими вогнями, безладними, мов зарості бур’янів, важко втриматися й не зазирнути одне одному в вічі, усміхнутися чи каркнути стиха від подиву.

Нетель більше нема. Та ціна їх смерті дуже висока. Ми заплатили за цю перемогу безмірно багато.

Однак сьогодні,