Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том дванадцятий"

по-журналістському життєвих фактів, що чекають художньої обробки. Це така звичайна річ, що нерідко бувають кумедні наслідки, коли різні автори використовують той самий матеріал. Кілька років тому, коли я перебував у Англії, «Сан-Франсіско аргенот» надрукував одне мов оповідання [84]. А в «Сенчурі» за те саме число надруковано оповідання Френка Hoppica [85]. Хоча підхід до теми в наших оповіданнях був зовсім різний, сюжетно вони збігалися. Газети відразу зіставили їх. А пояснення було дуже просте: Норріс і я прочитали той самий газетний допис і використали його. Та на цьому комедія не скінчилася. Хтось відкопав торішній номер «Блек кета», де було подібне оповідання третього автора, що використав той самий мотив. А потім у справу встряли чікагці й розкопали оповідання, надруковане ще на кілька місяців раніше, ніж те, що в «Блек кеті», і знов же там був той самий сюжет. Звичайно, всі четверо авторів натрапили на той самий газетний допис.

Це річ така звичайна, що всі посібники, як писати новели, рекомендують шукати матеріалу в газетах і журналах. Чарлз Рід [86] весь час удавався до цього способу. Я міг би назвати цілу низку визначних письменників, що радять до нього вдаватися.

Все це я пишу, щоб показати, що такий метод існує і новелісти часто практикують його. А тепер щодо «Любові до життя», яку «Нью-Йорк уорлд» так детально зіставив з «Блукачем у краю опівнічного сонця». «Блукач» — це, власне, не новела. Це репортаж про справжню подію. Надруковано його в «Макклюрз мегезіні». Там розказано про справжні поневіряння одного чоловіка зі звихнутою ногою в краях над річкою Копермайн. Це не творчий вимисел, а отже, не художній твір. Я взяв з нього життєві факти, додав ще багато життєвих фактів, узятих з інших джерел, і зробив чи принаймні спробував зробити з них художній твір. Є ще одна подібна історія, яку я використав так само широко, як і «Блукача». Це газетне повідомлення про золотошукача, що блукав так само поблизу Нома, на Алясці. До цих матеріалів я додав увесь власний досвід щодо знегод, страждань та голоду і все те, що чув про знегоди, страждання та голодні муки сотень і тисяч інших людей.

Перечитавши кінець моєї «Любові до життя», Ви завважите, що мій урятований герой раптом зробився гладкий. Цю несподівану огрядність пояснювало те, що він канючив у матросів сухарі й ховав їх за пазуху. Я не вигадав цієї деталі. Це факт. Ви можете знайти його в звіті лейтенанта Грілі [87] про його полярну експедицію. Я не думаю, що це дає підставу звинувачувати мене в плагіаті у лейтенанта Грілі; але якщо я вкрав дещо в Огастеса Брайдла і Дж. К. Макдональда, то виходить, що я крав і в лейтенанта Грілі. І так само крав і в того газетного кореспондента, що описував блукання золотошукача біля Нома, а також крав життєвий досвід десятків аляскинських золотошукачів, чиї розповіді чув з їхніх власних уст.

А тим часом «Уорлд» зовсім не звинувачує мене в плагіаті. Він закидає мені тільки тотожність часу й ситуації. І, звичайно, «Уорлд» має рацію. Я визнаю свою провину і радий, що в «Уорлді» мали досить розуму, аби не закинути мені тотожність мови.

Додати до сказаного майже нема чого. Може, варт би розглянути, як подано в «Уорлді» ці півсторінки вбивчих збігів. Головне — сенсація. Сенсація — це те, чого вимагає газета від своїх репортерів. Підозра в плагіаті завжди сенсаційна. Коли газета наводить півсторінки вбивчих збігів, це, природна річ, напроваджує на думку про плагіат. І дев'яносто відсотків читачів, не розуміючи як слід значення цього слова, дійдуть до висновку, що письменника звинувачено в плагіаті.

Далі: газетярі пишуть, щоб заробити на прожиток. Щиро сподіваюся, що й цей конкретний газетяр пише для заробітку, а не з якимись лихими намірами. Газета вимагає від нього сенсацій, от він і продав півсторінки в «Уорлд», не закидаючи мені плагіату, але давши змогу читачам припустити, що йдеться про плагіат.

Підіб'ємо підсумок: я добуваю собі хліб тим, що переробляю газетну й журнальну інформацію на художню літературу, використовуючи матеріали з різних джерел, зібрані й викладені людьми, що добувають собі хліб, переробляючи на газетну й журнальну інформацію реальні факти. Подібний до нас і репортер «Уорлду», що добував собі хліб, переробляючи витворене іншими людьми на сенсацію. Ну що ж, ми всі троє добуваємо собі хліб, то невже котрогось із нас треба за це бити?

З пошаною

Джек Лондон

P. S. Шановний містере Макклюре!

Ви маєте право скористатися з цього листа, коли визнаєте за потрібне. Я б навіть хотів побачити його надрукованим в «Уорлді». Тільки я б не хотів побачити його скоригованим.

До Б. В. Бебкока[88]

Глен-Елен, Каліфорнія,

3 грудня 1906 р.

Шановний містере Бебкоку!

Відповідаю на Ваш лист від 27 листопада. Насамперед я хочу сказати про два листи, які я відіслав, і про відповіді на них. Прочитавши в газетах, у чому звинувачують мене містер Вотерлу й містер Бендло (я не певен, чи правильно пишу його прізвище, але він один з керівників Чікагського прес-клубу і автор розлюченої телеграми до «Еврібодіз мегезіну», де мене названо недотепним клептоманом), я написав їм обом: навів деякі очевидні факти й зажадав вибачення. Містер Бендло відповів довгим посланням, зміст якого зводиться до того, що він згоден судити мене справедливо, хоч наперед певен моєї провини. Відповідь містера Вотерлу була досить невиразна, але, по суті, він визнав, що сам не тямив, про що говорив, коли звинувачував мене в плагіаті. Отже, я одержав дві зовсім незадовільні відповіді на свої відверті листи.

Це звинувачення в плагіаті настільки безглузде, що сам я волів би не згадувати його й словом. Та коли вже Ви питаєте, то я скажу ось що: я написав «Перед Адамом» як відповідь на «Історію Еба», бо ця остання здалась мені ненауковою. Містер Вотерлу убгав суспільну еволюцію тисячі поколінь в одне покоління. А вся ідея «Перед Адамом» — навпаки, показати надзвичайну повільність суспільного розвитку в первісному світі. Крім того, я спробував відтворити той первісний світ художньо, чого містер Вотерлу не зробив. Його оповідання дуже змістовне й Цікаве, однак недоладна форма не дозволила авторові створити переконливу ілюзію, потрібну в кожному справді художньому творі.

Коли хтось зобразив первісний світ ненауково й недоладно, то хіба вже всім іншим навіки заборонено зображувати той світ? Я так