Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Хоч поліція нас не шукатиме, ваша благородь? — поцікавився я, бо ж Мельников як дворянин якось та відіб’ється, а мене за такі пригоди легко до тюрми відправлять.
— Не шукатиме, цей негідник — шахрай, він поліції боїться не менше за нас! Покидьок!
Згодом я прочитав у газетах про такого собі хитруна, який продавав у Києві мазь, що начебто значно збільшувала чоловічу гордість. Продавав за великі гроші й лише поштою. Звісно, нічого та мазь не збільшувала, але ті, хто на гачок потрапляв, брехали, що допомагає, і шили в дурні інших. Так воно б і далі тривало, але щось у мазь шахрай не те поклав, то Мельникову, коли помазав він, почало пекти і пухирі пішли. Це вже я дізнався, коли його жінка, благовірна Дашенька, просто в конторі скандал зчинили і викричали всі подробиці. Ось так, навіть така розумна людина, як їх благородь, дурниць наробив. Бо хотів покращити те, що Бог створив. Неправильно це.
Ото йду, згадую про старі часи, а потім зупинився наче вкопаний. Рота роззявив, брови насурмонив, думаю. Потім як ударю себе долонею по голові — і побіг. Щосили побіг, так що аж люди на мене з подивом дивилися. Я й сам собі дивувався, що такий дурень і раніше все не зрозумів.
Прибіг до будинку Семенових і подзвонив одразу. Стою, хекаю, аж язика висолопив. Ще раз подзвонив, і ще, смикати хвіртку став. Тільки тоді на поріг вийшла вдова Семенова. З того, що я про неї чув, очікував, що не буде дуже горем убита за покійним чоловіком Але так виглядало, що побивалася. З лиця зовсім спала, шкіра аж сіра зробилася, оченята заплакані. Перелякано дивиться на мене. А мені здається, що я її десь бачив.
— Хто ви? — питає вдова.
— Ваша сестра в біді! Відчиніть!
— У біді? Що сталося? — злякалася вона.
— Відчиніть, я за її дорученням! Мене звати Іван Карпович Підіпригора Чули про такого?
— Так, чула, але...
— Справа життя та смерті! Її треба рятувати!
— Так, зараз!
Вона відчинила хвіртку, до нас уже бігли писаки, але я швидко заскочив у двір, хвіртку зачинив, вдову схопив за руку і потяг до будинку.
— Де її кімната? — питаю.
— На другому поверсі, перші двері ліворуч. Скажіть, будь ласка, що сталося?
— Не заважайте, я зараз!
Забіг у потрібну кімнату, кинувся до шафи. На одній з полиць знайшов те, що мені було потрібне, запхав за пазуху, вибіг.
— У вас є чорний хід?
— Так! А що з Марією?
— Я врятую її, не хвилюйтеся! — запевняю я, а сам усе більше переконуюся, що десь вже бачив ту білявку.
Вибіг і побіг до своєї кімнати. Узяв там дещо і повернувся до будинку Семенова. Чекав зовсім недовго, он уже приїхала руда красуня Марія, вийшла з валізою, пробилася крізь натовп газетярів і зайшла у двір. Поки писаки намагалися з нею побалакати, я тицьнув пару гривеників візнику і дізнався, що жінка їздила до банку. Скоріше за все, знімала гроші, щоб мати готівку. Я зістрибнув із візка і пішов до писак, що збуджено обговорювали якісь дурниці. Побачивши мене, одразу впізнали, бо бороду приклеєну я вже зняв.
— Господи, це ж Іван Карпович Підіпригора! Сам Підіпригора прийшов! Іване Карповичу, то ви займаєтеся цією справою?
— Саме так.
— І чи близькі до розв’язання?
— Думаю, що так. А зараз дайте мені поговорити зі вдовою.
— Вона ні з ким не розмовляє! Сестра там усім верховодить!
— Подивимося, — я тисну на дзвінок. Коли бачу рух фіранки, махаю рукою і вклоняюся.
Чекаємо. Бачу розчарування на обличчях газетярів. Вони ж сподівалися, що переді мною легко відчиняються всі двері.
— Не пустять вас, нікого не пускають, — зітхають писаки.
— Пустять, ще й як пустять, — впевнений я.
І справді, двері відчиняються. Виходить Марія, руда красуня.
— Що вам?
— Є розмова.
— Що ж, заходьте.
Натовп аж скрикує з подиву, бо нікого ще не пускала.
Я заходжу до двору, піднімаюся сходами, ось уже в будинку.
— Що вам потрібно? — руда не приховує свого роздратування.
— Поговорити з вами і вашою сестрою.
— Нам немає про що балакати! Хіба що поліція схоче дізнатися, для чого ви обманом заходили до будинку! — пирхає на мене Марія.
— О, думаю, що я зможу розповісти поліції про багато цікавих речей, — посміхаюся.
— Що ви маєте на увазі? Думаєте, я злякаюся? Залиште ваші фокуси для підліткових журналів!
— Які фокуси? Лише кілька фактів та речових доказів. То де ваша сестра?
— Вона не хоче розмовляти з вами!
— Неправда, — чується тихий голос за моєю спиною. То увійшла мадам Семенова.
— Олено, будь ласка, вийди!
— Ні, я хочу поговорити з Іваном Карповичем, — вона каже тихо та твердо. Її сестра дратується, але не може нічого зробити. — Ходімо до зали.
Ми проходимо, сідаємо за стіл.
— Хочете чаю? — питає Олена.
— Якщо можна.
— Маріє, будь ласка, — звертається вона до сестри. Та дратується, але підводиться і йде.
— Про що ви хотіли поговорити?
— По-перше, дозвольте мені висловити співчуття з приводу загибелі вашого чоловіка, — дивлюся на неї й зовсім не для того, щоб побачити реакцію. Мені знайоме її обличчя. Звідки? Вона киває. — По-друге, дозвольте мені запитати вас про події тієї ночі. Я цікавлюся не просто так, а тому, що розслідую цю справу.
— Що ж, запитуйте.
— Розкажіть, що ви чули та бачили тієї ночі, коли прийшли грабіжники?
— Я спала Потім Інокентій Степанович прокинувся. Пішов до свого кабінету.
— Він щось почув?
— Не знаю, мабуть. Зазвичай він не прокидався вночі.
— Що далі?
— Крики і стрілянина Я дуже злякалася і сховалася під ліжко. Коли все вщухло, пішла до кабінету. Там лежали тіла і було багато крові. Мені стало зле. Потім прибіг городовий. Далі ви, мабуть, усе знаєте.
— Городовий сказав, що чув, як грюкнули двері і з будинку хтось вийшов.
— Мабуть, це був той четвертий злочинець.
— А гроші?
— Він забрав гроші. Я думаю, що він десь переховувався в кабінеті. Коли я знепритомніла, то він утік.
— А що скажете щодо дверей? Поліція вважає, що їх злочинцям відчинили.
— Не знаю. Двері завжди замикав Інокентій Степанович.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу», після закриття браузера.