Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

та руда красуня, коли вийшла білявка. Мабуть, жінка Семенова. З заплаканими очима і в чорній жалобній сукні. Щось спитала, Фіма показав якусь посвідку. Мабуть, фальшиву. Дівчина кивнула і відчинила хвіртку. Запросила бандитів до будинку. Якось мені тривожно стало. Побіг я до поліції. Вже біля дільниці був, коли бачу, що дві брички виїздять. Набиті поліцейськими. А за ними сам пристав на машині.

— Швидше, хлопці! Швидше! — кричить. Я за ними побіг. Поліція прискочила, побігли до будинку Семенова. Пристав завбачливо залишився в авто. За хвилину вивели Фіму та його поплічників. Повезли до відділку. Фіма вимагав адвоката і поводився нахабно, але поліція не звертала на те уваги.

Газетярі, що прибігли запізно, пішли до відділку дізнаватися, що і як, а я купив пиріжків з лівером і сів неподалік під’їсти. Вже звиклий до делікатесів від Уляни Гаврилівни, жер ті пиріжки, аби вгамувати голод, на смак уваги не звертав. Поруч зі мною сіли якісь робітники, що вирішили пообідати. Тими ж пиріжками, ще й пива взяли. Я про справу думав, то Спочатку і не прислухався, що балакали. А вони були телефоністами, це така нова справа, коли ото дроти тягнуть і так можна хоч за версту, хоч за декілька з людиною розмовляти. У Ромнах тільки з’явилося це диво, коштувало багацько, то лише люди з грішми собі таке дозволяли.

— Вибачте, — звертаюся я до робітників. — Чи правильно я зрозумів, що ви телехвін до будинку Семенових поставили?

— Не телехвін, а телефон, — відповів старший серед робітників. — Так, поставили сьогодні зранку. А вже по обіді і знадобився, коли бандити наскочили! От яка корисна річ!

— А як ото цей телефон ставити? — цікавлюся я.

— Та як, плати гроші і поставимо. Тільки ж коштує багато, ти навіть і не думай!

— А хто ж гроші у Семенових платив, коли господаря вбито?

— А руда така жіночка, сестра вдови. Ще вчора заплатила, просила, щоб терміново зробили. Каже, що вдова тепер боїться повторного пограбування, то телефон її заспокоїть. Звісно, що заспокоїть! Це ж надсучасна техніка. Зараз он по всій Європі телефони ставлять і...

Що там далі з тими телефонами було, я не почув, бо побачив, як до садиби Семенових під’їхав візник. Без пасажирів. Зупинився і чекав. Онде вибігла руда красуня, озирнулася уважно, відчинила хвіртку, потім зачинила на замок і сіла до брички. Візник так нагнав коней, що й годі думати було, аби слідом бігти. Я плюнув смачно і пішов собі. Думки в голові крутилися, наче оси біля м’ятих груш, я бачив, що все відбувалося не так, як мені розповідали, але як саме, второпати не міг. Треба було подумати, а думалося мені краще за все або уві сні, або коли ходив я. Думав-думав, а потім зачепився оком за вивіску перукарні «У месьє Жоржа». Там пропонувалися не тільки наймодніші зачіски, але й перуки, що дозволять поважним чоловікам забути про лисину. На великій картинці був зображений веселий дядько у смокінгу і з пишною зачіскою, в оточенні молодих дам, які дивилися на нього з неприхованим захватом.

Я тільки головою покрутив, бо ото не любив такого, що людина себе розумнішою за Господа вважала. Дав тобі Бог лисину, то й носи собі. Я ось, може, теж хотів дворянином народитися, вже б у генерали вислужився, якби так. Але народився мужиком, І нічого, живу. І перук якихось не купую, щоб ото мужицтво своє прикрити. Радіти треба тому, що є, а не так, як ото граф, який щось побачить і тішить себе мріями. От буде у нього ніж швейцарський, чи велосипед, чи рушниця, і від цього стане він щасливим. Гроші вгатить, купить, походить трохи і знову як є. Щось нове треба. Бо людині всього замало, і через це не може вона бути щасливою. На цьому її торгаші різні й ловлять. «Ось це купи і будеш щасливий!» Причому ж не тільки якихось дурисвітів ловлять! От їх благородь штабс-капітан Мельников колись на це попався.

Я тоді ще служив у Києві, якось прийшов по обіді до контори, а мені кажуть, що Мельников нещодавно приїхав із пошти, радісний, аж пританцьовував. Потім зачинився у себе в кабінеті, наказав не турбувати. Далі як закричить, наче окропом ошпарений. Потім вибіг, забрав бричку конторську і помчав кудись. Дива, думаю, та й годі. Ну, то справа начальственна, а мені клієнтів нашої контори пасти треба. Пішов, увечері повертаюся, викликає мене їх благородь. Роздратований, аж тремтить від люті. І в поті весь, хоч не так щоб і спека була. Каже, що треба мені декого знайти. У приватній справі. І червінець дає. А також об’яву в газеті «Кієвлянінь» про «чудодійний крем, завдяки якому батіг Амура значно збільшується в розмірах». Я тоді об’яву не зрозумів, але того, хто її давав, за два дні знайшов. Доповів їх благороді.

— Ваню (тоді мене ще Ванею, а не Іваном Карповичем здебільшого звали), а чи немає в тебе кийка замашного? — питає їх благородь.

— Та як треба, то знайду.

— І скипидару склянку.

— Куплю.

— Давай, тільки швидко.

Знайшов я і кийок, і скипидар, узяв бричку конторську, і поїхали ми до того чоловіка, що об’яву давав. Не розумію я, що діється, але спитати не наважуюся, бо ж начальство відповіді та доповіді любить, а не запитання. Приїхали за адресою, у прибутковий будинок, піднялися аж на четвертий поверх, постукали в кімнату. Мельников наказав мені збрехати, що я з пошти, телеграму приніс Я так і сказав, коли поцікавилися з-за дверей, хто прийшов. Мені відчинили, а їх благородь, наче лев, як кинувся за двері, схопив якогось чоловіка і давай бити кийком Той верещить, а їх благородь наказує мені рота господарю зав’язати. Бандитизм якийсь, але ж начальство наказало, то зв’язав. Їх благородь далі кийком молотить, а я пішов на сходи сусідів заспокоювати, щоб поліцію не викликали. Хвилин за п’ять Мельников вийшов, спитав про скипидар. Узяв склянку і повернувся до квартири. Коли страшенний крик. Мельников вибіг і наказав їхати до контори. А крик продовжується, такий, наче людину на шматки ріжуть. Ми і від їхати не встигли, коли з будинку вибіг той чоловік, якого Мельников бив. Весь у крові й чомусь голий. Без штанів. Ото вискочив і кинувся у калюжу прямо біля будинку, та не просто кинувся, а пузом у воду, і плазувати почав!

Багато чого я бачив, але