Читати книгу - "Вiйна Калiбана, Джеймс С. А. Корі"

визнавати, що використовує їх.

Але то була правда. Факт, що ті жінки самі його

використовували, ніяк не заспокоював.

Оскільки тіло Наомі настільки відрізнялося від ідеалу, створеного земним вихованням, він просто не бачив у ній

сексуальної партнерки, коли вони лише познайомилися. Тобто

він пізнав її як людину, без того сексуального багажу, який

зазвичай ніс. Коли почуття до неї переросли рамки дружби, —

здивувався.

І це якось змінило все, що стосувалося сексу. Може, рухи були

ті самі, але бажання ділитися почуттями, а не демонструвати

майстерність, змінювало усю суть. Після свого першого разу

вдвох він годинами лежав у ліжку, почуваючись, ніби роками

робив це неправильно і тільки зараз це зрозумів.

І зараз він лежав так само.

Наомі спала поруч на боку. Її рука була у нього на грудях, нога — на його нозі, живіт притиснутий до його стегна, а груди — до ребер. До неї у нього ні з ким такого не було, і саме

так мало бути. Це відчуття абсолютної легкості й задоволення.

Він уявляв майбутнє, в якому не зміг переконати її, що змінився, а вона ніколи до нього не повернулася. Він уявляв роки

і десятиліття намагань відтворити це почуття з іншими

сексуальними партнерками, і як йому це не вдається, бо, звісно

ж, справа була зовсім не в сексі.

Думки про це скручували йому живіт.

Наомі говорила уві сні. Її рот прошепотів щось таємниче в його

шию, і раптовий лоскіт розбудив його достатньо, аби він

усвідомив, що вже поринав у сон. Він притиснув її голову до

своїх грудей і поцілував у маківку, після чого повернувся на бік

та віддався сну.

Монітор на стіні над ліжком задзижчав.

— Хто там іще? — сказав Голден і раптом відчув таку втому, якої в його житті ще не було.

Він заплющив очі секунду тому і знав, що тепер уже не зможе

їх розплющити.

— Це я, кеп, — покликав Алекс.

Голден хотів нагримати на нього, але був безсилий.

— Добре.

— Ти маєш це побачити.

То було все, що він сказав, але щось у його голосі розбудило

Голдена. Він сів, відсуваючи руку Наомі. Вона сказала щось

безтямне, але не прокинулася.

— Добре, — він повторив, умикаючи монітор.

На нього дивилася сивоволоса немолода жінка з дуже дивними

рисами обличчя. Його загальмованому мозку знадобилась якась

мить, аби зрозуміти, що вона не скалічена, її просто причавило

високим

прискоренням.

Голосом,

спотвореним

перевантаженням, яке здавлює їй горло, вона повідомила:

— Мене звати Крісджен Авасарала. Я помічниця заступника

Генерального секретаря Канцелярії ООН. Один з адміралів ООН

відправив із системи Юпітера шість винищувачів класу

«Манро», щоби знищити ваш корабель. Відстежте код цього

транспондера й зустріньте мене, інакше ви і всі на вашому

кораблі загинете. Я, бляха, не жартую.

Розділ сороковий. Пракс

Прискорення притиснуло його до крісла-колиски. Було

тільки чотири g, але навіть одна повна g потребувала ледь

не всього медичного коктейлю. Він жив там, де можна було

залишатися слабким. Звісно, Пракс про це знав, але здебільшого

на прикладі ксилеми і флоеми. Він приймав звичайні медичні

добавки для життя в низькій гравітації, які сприяють росту

кісток. Робив рівно стільки фізичних вправ, скільки радили

норми. Зазвичай. Але завжди десь у закутках голови йому

здавалося, що це тупо. Він же ботанік. Він житиме і помре

у знайомих тунелях, де зручна сила тяжіння — менше п’ятої

частини від земної. У нього ніколи не буде приводу полетіти на

Землю. І навіть шансів, що колись доведеться пережити політ на

високому прискоренні. Проте ось він лежить у гелі, мов на дні

океану. Перед очима усе пливе, і він бореться за кожний вдих.

Коли розтягнулося коліно, хотів закричати, але не знайшов

у легенях повітря.

Іншим має бути легше. Такі польоти мають бути їм