Читати книгу - "Трилогія смерті"

— І той священик був згодом, Реттіґан, — доповнив Крамлі. — Хіба Констанс не намагалася стерти з лиця землі його церкву? Але, хай там як, поглянь, ми стоїмо на Омаха-Біч[124] у Нормандії, виталовуємо командний пункт Черчілля, тримаючи проклятущу парасолю Чемберлена.[125] Вбираєш це все?

— Грузну в цих завалах футів на три завглибшки. Намагаюся збагнути, як було старому Реттіґану в останні секунди життя, коли він потопав у цій повняві. Фалангісти[126] Фрінко, гітлерюґенд, червоноармійці Сталіна, заворухи у Детройті, мер Ла Гуардія,[127] який читає недільні комікси, нічого собі смерть!

— Начхай на це. Диви!

Рештки засипаного ложа Кларенса Реттіґана проглядали з-під котячого лотка, як і вирізки з написами «ОБВАЛ ФОНДОВОЇ БІРЖІ» й «ЗАКРИТТЯ БАНКІВ». Я підібрав чи не останній огризок. Ніжинський[128] виводив па на театральній сторінці.

— Парочка божевільних, — сказав Крамлі. — Ніжинський і старий Реттіґан, який зберіг цей відгук.

— Помацай свої очі.

Крамлі торкнувся їх. Пальці його набралися вогкості.

— Умерти, не встати, — зайшовся він. — Це не що інше, як цвинтар. Женемо звідси!

Я вхопив «ТОКІО ВИМАГАЄ МИРУ». І згодом попрямував до моря.

Крамлі підкинув мене до мого старого кубельця, що затесалося на пляжі, однак знову задощило, і я, окинувши оком океан, що загрожував потопити нас, уявив, як шторм гримає в мій дім посеред ночі, підносячи бездиханне тіло Констанс та іншого з Реттіґанів, також мертвого, трощачи моє ліжко потоком води та водоростями. Прокляття! Я здер газети Кларенса Реттіґана зі стіни.

Крамлі підвіз мене назад до малої порожньої, нічим не примітної хатини, де не було й натяку на бурю побіля берега, заникав поруч з ліжком горілку (еліксир Крамлі), тоді залишив увімкненим світло, пообіцяв згодом зателефонувати, аби впевнитись, що я не заплямував своєї душі, й помчав кудись.

Я чув, як град барабанив по крівлі. Ніби хтось забиває віко домовини. Тож вирішив зв’язатися з Меґґі, попри континент проливню.

— Невже я чую, що хтось заходиться ревом? — запитала вона.

Розділ сімнадцятий

Сонце уже давно спустилося за обрій, коли задзвонив телефон.

— Знаєш, котра година? — поцікавився Крамлі.

— Боже милостивий, ніч!

— Чую, що людське омертвіння загарбує у тебе достолиха сил. Ти уже ридма відгорював? Терпіти не можу істеричних, котрі не здатні очуняти від сліз, як і байстрюків, у яких напохваті носові хустинки «Клінекс».

— Я ж не твій байстрюк, правда ж?

— Жени в душ, почисть зуби і прихопи на ґанку «Дейлі Ньюс».[129] До речі, я дзвонив у двері, але духу твого чутно не було. Невже Королева Каліфія провістила твою долю? Їй би своєю перейматися не завадило б…

— А вона?..

— Я збираюся назад до Бункер-Гїлу о пів на восьму. Чекай надворі, зодягнений у чисту сорочку, й візьми парасолю!

О сьомій двадцять дев’ять я як штик був біля парадних дверей у чистій сорочці та з парасолею. Коли сів до Крамлі, він узявся руками за моє підборіддя, а тоді просвердлив поглядом обличчя.

— Ти ба, штормову негоду як рукою зняло!

Так ми шарпонули до Бункер-Гілу. З якогось дива на мить здалося, коли проминали бюро «Каллагана та Ортеґи», що цього разу воно мало інший вигляд. Поруч не було ні поліцейських автівок, ані фургонів із моргу.

— Чи знаєш ти про шотландський ель під назвою «Олд пекюліер»? — озвався Крамлі, коли ми під’їхали до узбіччя. — Ти тільки глянь на це непримиренне затишшя побіля Королеви Каліфії.

Я обвів очима газету, що залежувалася на моїх колінах. Ім’я Каліфії чомусь не красувалося на перших шпальтах. Її тицьнули ближче до некрологів.

«Знаменита ясновидиця, котра уславилася завдяки німим кінострічкам, пішла із життя внаслідок падіння.

Тіло Альми Краун, більш відомої як Королеви Каліфії, знайшли на східцях її маєтку в Бункер-Гіл. Сусіди стверджують, що чули лише крикняву павича. Зараз з’ясовують причини падіння Каліфії. Нагадаємо, що її книжка „Хімія хіромантії“ стала бестселером тисяча дев’ятсот тридцять дев’ятого року. Прах Каліфії буде розвіяно в єгипетській Долині Царів, звідки, як подейкують, вона і походила».

— Повна нісенітниця, — видав Крамлі.

Ми угледіли когось на передньому ґанку будинку Каліфії і вирішили податися туди. Це була молода жінка, на вигляд — років двадцять з лишком, із довгим темним волоссям, смаглолиця, чим скидалася на циганку. Заламавши руки, вона стугоніла й захлиналася слізьми, погляд її був потуплений на двері.

— Жахіття, — квилила вона, — це несусвітній жах!

Відчинивши вхідні двері, я зазирнув усередину.

— Ні, Боже милостивий, ні!

Крамлі також наблизився, аби поглянути на це спустошення. У будинку й голки не залишилось. Усі полотна, кришталеві кулі, карти таро, лампи, книжки, записи, меблі наче з вітром закрутилися. Нікому не відомий фургон безвісного перевізника вимів звідти усе до грама. Я подався на кухню, аби понишпорити по шухлядах. Але там було геть порожньо, ніби хтось порохотягом пройшовся. У коморі теж голо: ні тобі жодних приправ, ані консервованих фруктів. Буфет також припадав пилом, навіть собаці кістка не перепала б. У гардеробі її спочивальні позосталися хіба що плічка, а от бахматих балахонів завбільшки з намет, панчішок і взуття ніби й зроду не було.

Ми з Крамлі вийшли поглянути на молоду жінку, схожу на циганку.

— Я все бачила! — загорланила вона, тицяючи врізнобіч пальцем. — Вони розтаскали усе. Цупили, мовляв, бо живуть у злиднях. Оце так виправдання! Вбогі! Позбігалися з вулиці, тільки-но поліція забралася звідси, звалили мене з ніг, старезні жінки, мужва, дітиська, заходячись криком, реготом, ганяли туди-сюди, шпаруючи стільці, портьєри, картини, книжки. Хап одне, хап інше! Оце так свято! За годину зубожили усе до неможливості. Вони гонили до того будинку, он туди! Боже мій, скільки реготу було. Погляньте на мої руки! Вони у крові! Ви теж за мотлохом Каліфії прийшли? Тоді стукайте у двері! Ви наставились іти?

Ми з Крамлі обсіли її з обох боків. Крамлі взяв її за ліву руку, я притулив праву.

— Суче поріддя, — захлинаючись, промовляла вона, — от суче поріддя.

— Оце так справи, — зітхнув Крамлі. — Вам краще податися додому. Тут і так більше нічого вартувати. Всередині — дика пустка.

Вона залишилась усередині. Вони забрали її тіло, але все-таки вона досі там. Я маю дочекатися, коли вона накаже мені йти.

Ми обоє зиркнули поверх її пліч, потупившись на двері-ширму, за якими затаїлося щось непроглядне, масивне, схоже на привида.

— Як ви знатимете, коли вона дозволить піти?

Циганка витерла мокрі від сліз очі.

— Дізнаюся.

— А ти куди націлився? — поцікавився Крамлі.

Я попрямував уздовж вулиці. Коли ж дістався до будинку навпроти, постукав у двері.