Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

Він нервово дивився на мене. Я скривився.

— О, тепер ви зневажаєте мене! — Він засміявся.

— Ні, я уявляю, як погано вам було. Це ж справжнє пекло — бути таким мерзотником.

Чуванов здивовано вирячився на мене.

— Пекло? Я був на волі, я лікувався за рахунок партії, я отримував гроші від охранки, я ходив по дорогих ресторанах і їздив на води, коли мої товариші сиділи за ґратами! Нічого собі пекло!

— Справжнє пекло ось тут. — Я постукав головою об стіну. — І вам же досі погано.

Чуванов далі дивився на мене, хотів щось сказати, помовчав.

— Так, мені погано, бо я коїв тоді багато страшних, підступних, мерзотних речей. І я не звинувачую Судейкіна. Він якраз робив свою роботу, служив своєму государю. А ось я зраджував, дурив, брехав! І отримував свої тридцять срібняків! Мушу сказати, що курс срібняків добряче виріс! А потім я дізнався, що Судейкіна збираються вбити. Серьожа Дєгаєв, який, виявляється, теж працював на Судейкіна, запропонував мені взяти участь у вбивстві полковника. Розповів про свій план. Звісно, про співпрацю з полковником не сказав. Я мусив попередити Судейкіна, але подумав, що виникне чудова можливість перевернути гру. Цілком імовірно, що, крім Судейкіна, про мене ніхто не знав. Бо полковник дуже беріг свої кадри, ми ж були його головним козирем. І ось, якщо полковника не стане, я зможу продовжити боротьбу без жодних застережень! Чим поганий план? Чудовий! Я виїхав у Петербург. Приїхав, переплутав адресу, де чекали товариші, перемерз, намочив ноги і захворів. Збирався їхати на справу з температурою, але товариші не взяли. Берегли для справи революції. Вбили Судейкіна самотужки. Це була гучна справа. А за кілька тижнів мене знайшов полковник Желєзнов. Він виявив таємні записи Судейкіна і встановив частину його агентури. Гірше того, перед смертю Судейкін назвав кілька прізвищ. У тому числі моє — як платного агента. Мене викликали на партійний суд у Францію. Я поїхав. Я знав, що мене можуть убити, але все одно поїхав. Знаєте чому?

— Бо зневажали себе?

— Ненавидів! Убити себе був готовий! Я вважав себе покидьком, негідником, життя якого не коштує і копійки! Я їхав, сподіваючись, що товариші по партії мене викриють і вб’ють! Все ж було проти мене! Я уникнув убивства Судейкіна, а той назвав моє прізвище. Я написав заповіт, у якому залишив усе, що мав, товаришам по партії. Прийшов на суд. А там геть усі виступили на мій захист! Усі! Підтвердили, що я справді захворів. Ну, в мене був жар, я марив, кілька разів непритомнів. Один із товаришів, лікар, запевнив, що це не могла бути симуляція. Інші закликали не вірити покійному полковнику, псу охранки, який перед смертю вирішив зіпсувати чесне ім’я борця з самодержавством. Мене виправдали! Ви розумієте? Виправдали! — Чуванов аж кричав, прибігла охорона, відчинила двері. Старий заспокоїв їх. — Вибачте, я трохи захопився подіями тих далеких років.

— Я перший, кому ви розповідаєте цю історію?

— Перший. А кому мені було її розповідати? Хто тут знає про далеку Росію, про революцію, про царя, про боротьбу? Дехто, може, чув, але їм нецікаво!

— То як ви опинилися тут?

— Я далі вів подвійну гру. І вашим, і нашим. Скоїв два пограбування, здав чотирьох товаришів. А потім мене викрили. Один із арештованих зміг роздивитися у справі мою записку до полковника Желєзнова. Впізнав почерк — у мене красивий почерк. Якось зміг повідомити товаришів на волі. І мене знову викликали на суд. Того разу до Відня. Це зараз війна і до Відня не доїхати, а тоді кордони були відкриті. Я приїхав. Відчайдушно брехав. Я думав, що це була гра. І якби я програв, мене б убили. Але насправді ні. Керівникам партії було начхати на суд. Вони були впевнені, що я зрадник. Та я був відомою фігурою. Вирішили, що моя страта зашкодить партії. З мене взяли обіцянку виїхати до Південної Америки і ніколи більше не повертатися до Росії. Інакше смерть. Я пообіцяв. Мене привезли до Дубровника і там посадили на трансатлантичний пароплав, що віз переселенців до Південної Америки. Він ніде не мусив зупинятися, але захворів пасажир, його висадили в Кальярі, я втік там з пароплава. Заїхав аж на північ острова й оселився тут. Кілька років я чекав. Помсти, відплати, покарання. Я був мерзотником, і небеса мусили мене вдарити за це. Але я жив у раю. Повірте, тут справжній рай. М’який клімат, смачна їжа, веселі люди, недороге життя. Я заробляв тим, що малював картини з пейзажами Середземного моря. Вони непогано розходилися на Лазуровому узбережжі. Я побудував будинок у мальовничому місці, одружився з місцевою красунею, яка подарувала мені трьох дітей. Я все чекав, що, можливо, небеса вдарять не по мені, а по тих, хто поруч зі мною. По дружині чи дітях. Але дружина жива та здорова, діти виросли, картини далі купують. Я думав, що війна зробить мене старцем, бо кому потрібні картини, коли гинуть люди? Але їх почали купувати ще краще. Щоправда, зовсім не беруть картини зі штормом і кораблетрощею, людям вистачає катастроф і в житті. А ось схід сонця, ранкове море, штиль — розходяться дуже добре. Люди готові платити за спокій, за радість життя! — Чуванов став уважно роздивлятися мене, забув про те, що говорив.

— То покарання так і не було? — спитав я.

— Ні, жодного покарання. Я живу в раю, мене кохає дружина, люблять діти, поважають сусіди, всі думають, що я порядна людина, ніхто не здогадується, що я зрадник, чи не гірший за Юду. Слухайте, а