Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

— Та чого ж проти, ходімо, я й сам поспілкуюся залюбки. Бо як із Одеси відплив, так і поговорити ні з ким, наче німий!

— Тільки ж ви пообіцяйте, що не будете мене вбивати.

— Я? Вбивати? Та чи ви показилися?

— Пани офіцери кажуть, що ви дуже небезпечний.

— Та в мене руки скуті! Чим я вас буду вбивати? Очима?

— Ну добре, ваша правда. — Чуванов щось сказав італійцям, ті йому. — Нам дають годину. Ходімо до вашої камери.

Нас відвели до кімнатки, там я всівся на ліжко, а Чуванову принесли стілець і поставили під стінкою.

— Коли я піду, наручники вам знімуть, — сказав він. Поліцейські вийшли, зачинили двері. — Ну, тепер нас ніхто не чує, можемо поговорити відкрито.

— Так, а там нас хіба хто чув? Що за люди? Російською ні бе, не ме. Як так можна? — обурився я. Чуванов дивився на мене з цікавістю. Здається, був людиною розумною, обдурити його непросто.

— Ну, Петре Олексійовичу, воно ж кожен народ свою мову знає. Як ото перемішалося після Вавилонського стовпотворіння, так досі і є. А що там у Росії? Як воно без царя?

— Та якось. Я до подорожі готувався, уваги не звертав. А ви як у цих краях опинилися?

— Та як і ви, з пароплава зійшов, дорогою на Ріо-де-Жанейро.

— У вас там теж родичі? — зрадів я.

— Слухайте, та припиніть ви! — обурився Чуванов. — Не хочете балакати, так і скажіть, не треба тут дурня клеїти! Що ж я не бачу, хто ви?

— А хто я?

— Та розумніша людина, ніж полтавський міщанин!

— Добре, вибачте. То чого ж ви до Ріо-де-Жанейро не попливли?

— Бо злякався. — Чуванов подивився на мене.

— Злякалися? Кого?

— Товаришів колишніх.

— Як це?

— А так. Був я членом однієї таємної організації. «Народна воля». Може, чули про таку?

— Це ті, хто Олександра Другого вбив?

— Так, вони. Вперше руського царя вбили не вельможі під час якихось придворних інтриг, а прості громадяни, що прагнули волі! Це так захоплювало!

— Не всіх. — Я похитав головою.

— Справді, не всіх, — погодився Чуванов. — Частина суспільства від нашої організації тоді відсахнулася, як від жорстоких убивць і терористів. Але мені ті дії сподобалися, я ж був молодий, гарячий. Я хотів боротьби, повалення самодержавства просто зараз! Більше терору, більше жертв, тільки кров’ю можна було зруйнувати режим. Так мені тоді здавалося.

— Не схожий ви якось на бунтівника.

— Ну, бо ж років мені немало. Вже дід. А тоді був молодий і гарячкуватий! Кілька замахів власноруч скоїв. Брав участь у пограбуванні банку в Херсоні. Чули про ту справу?

— Це коли підкоп зробили? — згадав я розповіді старших товаришів в охоронному відділенні.

— Так, підкоп, пробралися в банк і викрали звідти близько мільйона рублів! Мільйона! Уявляєте? — спитав Чуванов, а в самого очі аж запалали.

— Мільйон? Це ж купа ціла грошви!

— Так, бо там різними купюрами. Три валізи набили! Це була справді велика операція! На жаль, поліція змогла нас швидко знайти. І знаєте, через що? Через кричущий ідіотизм. Один із наших товаришів пішов до повій, похвалився мільйоном, а повії завжди працюють із поліцією. Нас прийшли арештовувати, я відстрілювався і ледь утік. Але мене поранили. У живіт. Нічого не залишалося, як поїхати до лікаря. Інакше я б загинув. Там мене знайшла охранка. Полковник Судейкін, чули про такого?

— Чув, — кивнув я. Полковник Судейкін був легендою в Києві, розкрив там одразу кілька організацій бунтівників, після чого пішов на підвищення в Петербург. Але погано закінчив.

— Ну так от, він сів біля мого ліжка, от як я зараз біля вас сиджу. Сказав, або суд і шибениця, в кращому разі довічна каторга, — або я залишаюся на свободі, але допомагаю з інформацією. Цей Судейкін умів працювати з людьми. Мені було двадцять два роки. Я не хотів сісти навічно і ще менше хотів бути повішеним. Я думав про смерть, готував себе до неї, але завжди уявляв кулю в стрілянині з поліцією, а не ось так. Мусив погодитися, стати платним агентом охранки, юдою. — Чуванов скривився і подивився на мене. — Мабуть, зневажаєте мене?

— Ні.

— І чому? Я ж став зрадником? Що може бути гірше?

— Кожен відповідає за свої вчинки.

— Але я ж не відповів! Не відповів! Ось у тому й парадокс, який я не можу зрозуміти! — Чуванов нервово засміявся. — Я ж став зрадником, став здавати своїх товаришів. Я ніколи не намагався бути першим мерзотником, не здавав із власної ініціативи. Але час від часу Судейкін вимагав від мене прізвище, щоб організувати чергове гучне затримання, за яке його начальники отримували чергові нагороди та