Читати книгу - "Ловець снів"

Нога Джонсі більше не могла втримувати вагу його тіла (і, до речі, де цей Джонсі? Досі ані звуку від його неспокійного господаря), але це не мало значення. Тепер можна й поповзом.

Сірий підповз холодною цементною підлогою до того місця, де лежав сонний бордер-колі, взяв Леда за нашийник і потяг до шахти № 12.

15

Зала Спогадів — просторе сховище коробок — теж ось-ось розвалиться. Підлога її здригається, мов від нескінченного повільного землетрусу. Люмінесцентні лампи під стелею блимають, надаючи всьому приміщенню потойбічного вигляду. Деякі штабелі коробок завалилися, перегородивши проходи.

Джонсі щосили мчить лабіринтом, перебігає з коридору в коридор, покладаючись виключно на інстинкт. Він без кінця наказує своєму тілу забути про кляте стегно, врешті-решт, він тепер усього лише чистий розум. Але так само інвалід міг би переконувати ампутовану кінцівку не боліти.

Він летить повз коробки з позначками «АВСТРО-УГОРСЬКА ВІЙНА», і «ВІДОМЧА ПОЛІТИКА», і «ДИТЯЧІ ІСТОРІЇ», і «ВМІСТ ШАФИ НА ДРУГОМУ ПОВЕРСІ». Натикається на гору розсипаних коробок, позначених «КАРЛА», спотикається хворою ногою і волає від болю. Щоб не впасти, хапається за інші ящики (на цих напис «ҐЕТТІСБУРҐ»[230]) і, нарешті, бачить дальній кінець сховища. Дякувати Богові: йому здається, що він біг багато миль.

На дверях — таблички: «БЛОК ІНТЕНСИВНОЇ ТЕРАПІЇ. БУДЬ ЛАСКА, ДОТРИМУЙТЕСЯ ТИШІ» і «ВІДВІДУВАННЯ ЛИШЕ ЗА ПЕРЕПУСТКАМИ». Точно, саме туди його й привезли. Там він прокинувся і почув, як хитромудрий містер Смерть удає, ніби кличе Марсі.

Джонсі влітає в двері й опиняється в іншому світі, який упізнає відразу: білий із блакитним коридор блоку інтенсивної терапії, де через чотири дні після операції він зробив перші невпевнені й болючі кроки. Прокульгавши з дюжину футів по викладеному кахлем коридору, він помічає плями байрусу на стінах, чує жваву музику, явно не призначену для лікарень, здається, це «Роллінґ Стоунз» співають «Співчуття дияволові».

Він тільки встигає зрозуміти, що це за пісня, як у його стегні відбувається атомний вибух. Джонсі здивовано скрикує й валиться на чорно-червоні кахлі блоку інтенсивної терапії, хапаючись за ногу. Відчуття такі ж, як тоді, під час наїзду: спалах червоної агонії. Він катається по підлозі, дивлячись на мерехтливі світлові табло та круглі динаміки, з яких лунає музика («Анастасії марний крик…»[231]), музика з іншого світу; коли біль такий жахливий, усе решта йде в інший світ, біль перетворює на тінь, на пародію навіть любов — про це він дізнався ще в березні й тепер повинен дізнаватися знову. Він катається і катається, вчепившись у розпухле стегно (очі вилазять з орбіт, рот роззявлений), і розуміє, що сталося: Сірий, цей сучий син, знову зламав його стегно.

І тут здалеку, з того іншого світу, долинає знайомий голос. Голос дитини:

«Джонсі!»

З відлунням… викривлений… але не такий уже й далекий. Не в цьому коридорі, а в одному з сусідніх. Чий голос? Когось із його дітей? Може, Джона? Ні…

«Поспішай, Джонсі! Він іде вбити тебе! Овен іде вбити тебе!»

Джонсі уявлення не має, хто такий Овен, та впізнає голос. Генрі Девлін. Але не теперішній Генрі і не той Генрі, яким він бачив його востаннє перед поїздкою до крамниці Ґосселіна з Пітом. Це голос того Генрі, з яким він виріс, того, хто сказав Річі Ґренадо, що вони всім про нього розкажуть, якщо він не припинить, і що ані Річі, ані його друзяки ніколи не зловлять Піта, бо Піт бігає, мов довбаний вітер віє.

«Не можу! — відгукується Джонсі, качаючись по підлозі. Він відчуває: щось змінилося, змінюється, але не розуміє що. — Не можу, він знову зламав мені стегно, сучий син зламав…»

І раптом розуміє, що з ним відбувається: біль відкочується назад. Те саме, що дивитися касету, коли ту перемотують: молоко тече зі склянки в пакет; квітка, яка повинна розквітнути, завдяки диву сповільненої зйомки, навпаки, складає пелюстки.

Причина стає очевидною, коли він опускає очі й бачить свою яскраво-помаранчеву куртку. Цю куртку мати купила йому в «Сірз» перед першою поїздкою до «Діри в стіні», коли Генрі вполював оленя і вони всі разом убили Річі Ґренадо з його приятелями — убили сном, можливо, не навмисне, але все ж убили.

Він знову став дитиною, чотирнадцятирічним хлопчиськом, і позбувся болю. Та й звідки йому взятися, якщо стегно буде зламане тільки через двадцять три роки. І тут у мозку все з гуркотом сходиться: немає і ніколи не було ніякого Сірого. Сірий живе в ловці снів і ніде більше. Він реальний не більше, ніж біль у стегні.

«У мене імунітет, — думає він, устаючи. — На мені немає жодної плямочки байрусу. Те, що відбувається у мене в голові, це не спогади, ні, а справжній дух із машини. Він — це я. Господи Боже, Сірий — це я».

Джонсі підхоплюється і пускається бігти, мало не втрачаючи рівновагу, коли оминає ріг. Але він не падає, він рухливий і швидкий, яким може бути тільки чотирнадцятирічний. І ніякого болю, ніякого болю.

Наступний коридор йому знайомий. Тут стоїть каталка з підкладним судном. Повз неї, обережно переставляючи тонкі ноги, проходить олень, якого він бачив тоді в Кембриджі перед тим, як був збитий машиною. На його оксамитовій шиї — нашийник, на якому гігантським амулетом погойдується його магічна куля. Джонсі мчить повз оленя, який дивиться на нього лагідними здивованими очима.

«Джонсі!»

Уже близько. Зовсім близько.

«Джонсі, швидше!»

Джонсі подвоює швидкість, ноги летять, молоді легені дихають легко й вільно, ніякого байрусу, тому що він несприйнятливий, ніякого Сірого, принаймні в ньому , Сірий у лікарняній палаті і весь час там був, Сірий — це ампутована кінцівка, яку ти продовжуєш відчувати, привид у машині, привид, підключений до апарата життєзабезпечення, і апарат життєзабезпечення — це він.

Він завертає за черговий ріг. Перед ним — троє відчинених дверей. Далі, біля четвертих, зачинених, стоїть Генрі. Йому чотирнадцять, як і Джонсі. На Генрі теж помаранчева куртка. Окуляри, як завжди, сповзли на кінчик носа, і він люто махає рукою.

«Швидше! Швидше, Джонсі! Даддітс довго не протримається! Якщо він помре раніше, ніж ми вб’ємо Сірого…»

Джонсі підбігає до Генрі. Йому хочеться міцно обійняти друга, але часу немає.

«Це я в усьому винен», — каже він Генрі високим юнацьким голосом.

«Неправда», — відповідає Генрі, дивлячись на нього зі знайомим нетерпінням, що