Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

Дедан трохи наморщив лоба, неначе зібрався насупитися.

— Про що ти? Він не має конкретного кольору, як і було сказано.

Геспе стиснула вуста.

— Я знаю. Але який він має вигляд у тебе в голові, коли ти про нього думаєш? Ти ж маєш якось його уявляти, хіба ні?

Дедан на мить набув задумливого вигляду, а тоді сказав:

— Я завжди уявляв його якимось мерехтливим. Наче бруківка біля воскобійні після сильного дощу.

— А я завжди думала, що він брудно-сірий, — відповіла Геспе. — Ніби вицвілий від постійного носіння в дорозі.

— Логічно, — сказав Дедан, і я побачив, як обличчя Геспе знову стало лагідним.

— Білий, — вставив Темпі. — Я думаю, білий. Не колір.

— Я завжди думав, що він якийсь блідий, небесно-блакитний, — зізнався Мартен і стенув плечима. — Знаю, безглуздо. Просто так уже його уявляю.

Всі повернулися до мене.

— Іноді я уявляю його схожим на стьобану ковдру, — промовив я. — Повністю зшитим із клаптів, купи різнобарвних ганчірок і обрізків. Але зазвичай уявляю його темним. Наче він справді має певний колір, але він надто темний, щоб його хтось побачив.

Коли я був молодшим, від історій про Таборліна в мене зачудовано округлювались очі. Тепер же, знаючи правду про магію, я насолоджувався ними інакше, відчуваючи щось середнє між ностальгією й веселістю.

Однак особливе місце в моєму серці належало плащу Таборліна, що не мав конкретного кольору. В його жезлі містилася значна частина його сили. Його меч був смертоносним. Його ключ, монета і свічка були цінними знаряддями. Але Таборліновою сутністю був плащ. Він у разі потреби правив за маскування, допомагав ховатися, коли Таборлін був у біді. Захищав його. Від дощу. Від стріл. Від вогню.

У ньому Таборлін міг щось ховати, і він мав багато кишень із чудовими речами всередині. Ножем. Іграшкою для дитини. Квіткою для дами. Усе, чого потребував Таборлін, містилося десь у його плащі без конкретного кольору. Саме через ці істо­рії я дуже просив у мами свій перший плащ, як був малий…

Я теж закутався у плащ. Отой паршивий, потертий, вицвілий плащ, який мені дав під час обміну мідник. Під час одного з наших походів до Кроссона по запаси я роздобув трохи тканини й нашив ізсередини кілька неоковирних кишень. Однак це все одно було кепською заміною моєму насичено-­багряному плащу чи тому чудовому чорно-зеленому, який мені замовила Фела.

Мартен знову прокашлявся й повернувся до своєї оповіді.

— Отож Таборлін ударив по скрині долонею й вигукнув: «Едро!» Кришка скрині розчахнулась, і він схопив свій плащ без конкретного кольору та свій жезл. Він прикликав великі колючі блискавиці й убив двадцятьох вартових. Тоді прикликав стіну з вогню й убив іще двадцятьох. Ті, хто зосталися, покидали мечі й голосно заблагали про милосердя.

Відтак Таборлін забрав зі скрині решту своїх речей. Дістав свої ключ і монету й надійно їх заховав. А наостанок витягнув свій мідний меч, Ск’ялдрін, і повісив…

— Що? — перебив його зі сміхом Дедан. — Йолопе. Меч Таборліна не був мідний.

— Стулися, Дене, — різко відповів Мартен, ображений цим втручанням. — Він був мідний, і навіть дуже.

— Сам стулися, — відказав Дедан. — Мідний меч — де це таке чувано? Мідь не залишалася б гострою. Це було б усе одно що намагатися вбити когось великим грошем.

Тут розсміялася Геспе.

— Меч, напевно, був срібний. Не думаєш, Мартене?

— Меч був мідний, — наполіг Мартен.

— На початку його діянь, може, й так, — голосно шепнув Дедан до Геспе. — Таборлін міг дозволити собі лише мідний меч.

Мартен сердито зиркнув на парочку.

— Мідний, хай вам грець. Якщо вам не подобається, можете просто вгадати кінець, — він схрестив руки на грудях.

— Гаразд, — озвався Дедан. — Квоут може нам його підказати. Може, він і щеня, але вміє розказати історію як годиться. Мідний меч, щоб я так жив.

— Насправді, — зауважив я, — я хотів би почути кінець історії Мартена.

— О, то продовжуй, — із гіркотою відповів старий слідопит. — Я зараз не налаштований закінчувати. І волів би послухати тебе, а не чути, як цей осел викрикує щось своє.

За вечірніми історіями ми чи не єдиний раз за день могли посидіти гуртом, не переходячи до дріб’язкових чвар. А тепер навіть цей час ставав напруженим. Ба більше, інші почали очікувати вечірніх розваг від мене. Сподіваючись покласти край цій тенденції, я добряче подумав над тим, яку історію розповім цього вечора.

— Колись давно, — заговорив я, — був собі маленький хлопчик, що вродився в маленькому містечку. Він був ідеальний — принаймні так думала його мати. Але в одному він був не­схожий на інших. У нього в пупі був золотий гвинт. Звідти визирала його голівка.

Мати хлопчика просто раділа, що в нього є всі пальці на руках і ногах, тож є на чому рахувати. Але хлопчик виріс і збагнув, що не всі мають у пупі гвинти, тим паче золоті. Він запитав маму, для чого цей гвинт, але вона не знала. Далі він запитав тата, але й тато цього не знав. Він запитав бабусь і дідусів, але вони теж не знали.

Цим усе тимчасово й закінчилося, та це й далі не давало хлопчикові спокою. Врешті, ставши досить дорослим, він зібрав торбу й пішов собі, сподіваючись відшукати когось, хто знає правду.

Він ходив від місця до місця, питаючи всіх, хто стверджував, буцімто знає дещо про що-небудь. Питав повитух і зцілювачів, але вони геть не розуміли, в чому річ. Хлопець питав арканістів, мідників і старих відлюдників, що жили в лісах, але ще ніхто не бачив нічого подібного.

Він пішов питати купців-шалдим, бо думав: кому, як не їм, розумітися на золоті? Але купці-шалдим не знали. Він пішов до арканістів Університету, бо думав: кому, як не їм, розумітися на гвинтах і їхній роботі? От тільки арканісти не знали. Хлопець пішов дорогою за Штормвал, аби розпитати відьом із талів, але жодна з них не змогла йому відповісти.

Урешті він прийшов до вінтського короля, найбагатшого короля на світі. Але король не знав. Він пішов до атурського імпе­ратора, та імператор, хай який він був могутній, не знав. Хлопець по черзі ходив до кожного з малих королівств, але йому ніхто нічого не міг сказати.

Кінець кінцем хлопець пішов до верховного короля Модеґу, наймудрішого з усіх королів на світі. Верховний король придивився до голівки золотого гвинта, що визирала з пупа хлопця. Тоді верховний король змахнув рукою, і його сенешаль виніс подушку з золотого шовку. На тій подушці лежала золота скриня. Верховний король узяв золотий ключ, який висів у нього на шиї, відкрив скриньку, і всередині знайшлася золота викрутка.

Верховний король узяв викрутку й жестом покликав хлопця до себе. Хлопець підійшов, затремтівши від збудження. Тоді верховний король узяв золоту викрутку і вставив хлопцеві в пупа.

Я зупинився, щоб випити чималу порцію води. Я відчував, як нечисленні слухачі хиляться до мене.

— Затим верховний король обережно повернув золотий гвинт. Один раз — нічого. Другий — нічого. Відтак він крутнув