Читати книгу - "Чаклун та сфера. Темна вежа IV"

Корал теж збиралася їхати з ними, але Джонас був проти.

— Якщо нас уб’ють, ти зможеш жити, як жила. З нами тебе нічого не пов’язуватиме.

— Без тебе я не зможу жити, як раніше. Сенсу не буде.

— Ой, та годі тобі верзти нісенітниці, вони годяться хіба що для школярок. Якщо подумаєш головою, то знайдеш безліч причин жити далі. А якщо все буде добре (а я сподіваюся, що так і буде) і ти не передумаєш бути зі мною, виїжджай, щойно до тебе дійде звістка про вдалу операцію. На заході, в горах Ві-Кастіс, є містечко Рітці. Скачи туди на найпрудкішому коні. Ти випередиш нас на багато днів, хай як швидко ми будемо відходити. Знайди добропорядний заїжджий двір, який прийме самотню жінку… звісно, якщо в Рітці такий існує. І чекай. Коли ми прибудемо з цистернами, приєднаєшся до колони, яка рухатиметься праворуч від мене. Зрозуміла?

Вона зрозуміла; Таких жінок, як Корал Торін, було одна на тисячу. Розумна, як сам Сатана, і в ліжку не гірша за дияволову улюблену шльондру. Якби ж то тільки все насправді обернулося так добре, як він її запевняв.

Джонас призупинив коня і порівнявся з чорним візком. Рея тримала кулю на колінах.

— Не розвиднюється? — спитав він, водночас сподіваючись і побоюючись знову побачити глибоко в кулі рожеве світіння.

— Ні. Але коли їй буде треба, вона оживе. Не сумнівайся.

— Тоді нащо ти нам потрібна, стара?

— Дізнаєшся, коли прийде час, — Рея зухвало зиркнула на нього, проте він задоволено відзначив, що в її погляді промайнув страх.

Джонас пришпорив коня, щоб знову очолити невеличкий загін. Він вирішив, що за першої ж нагоди відбере кулю в Реї. Насправді причиною було зовсім не бажання оберігати кристал. Просто він уже заволодів його думками і не давав спокою: Джонас забагато розмірковував про той рожевий проблиск світла в глибині.

«Прокляття, — подумав він. — Я маю думати про майбутню битву. Щойно все це скінчиться, я знову стану самим собою».

Аби ж то так і сталося…

…але він чомусь почав у цьому сумніватися.

Ренфру їхав поряд із Клаєм. Джонас пустив коня між ними. Страшенно боліла хвора нога. Ще один недобрий знак.

— А де Ленґіл? — спитав він у Ренфру.

— Збиває загін, — відказав Ренфру. — За Френа Ленґіла не турбуйся. Буде тридцятеро людей.

— Тридцять! Чума на ваші голови, я ж казав, що треба сорок! Щонайменше сорок!

Ренфру змірив його поглядом світлих очей, а тоді поморщився від пориву холодного вітру і заховав ніс у нашийну хустку. Ковбої, що їхали слідом, ще раніше вчинили так само.

— Ти так сильно боїшся цих трьох пуцьвірінків, Джонасе?

— Я боюся за нас обох, бо ти надто дурний, щоб розуміти, хто вони такі й на що здатні, — він і собі підняв хустку, а тоді змусив свій голос звучати розсудливіше. Ці селюки ще були йому потрібні, тож ліпше йому притримати язика. Та щойно кулю буде передано Латіґо, ситуація зміниться. — Хоча ми можемо їх і не здибати.

— Швидше за все, вони вже за тридцять миль звідси й скачуть на захід, пришпорюючи коней, — погодився Ренфру. — Багато б я віддав, тільки б дізнатися, як їм вдалося втекти.

«Яка вже тепер різниця, йолопе?» — подумав Джонас, але промовчав.

— Ленґілові парубки будуть найміцнішими, запевняю тебе. Якщо буде бій, то ці тридцятеро битимуться, як шістдесят.

Джонас на мить зустрівся поглядом із Клаєм. «Повірю в це, лише коли побачу», — промовисто свідчив його погляд, і Джонас знову впевнився, що недарма Рейнолдз завжди подобався йому більше, ніж Рой Діпейп.

— Скільки з них озброєні?

— Револьверами? Може, половина. Вони відстануть од нас не більше ніж на годину.

— Добре. — Принаймні тили в них були прикриті. Хоч це тішило. Він уже не міг дочекатися, коли нарешті позбудеться тієї триклятої кулі.

«Невже? — прошепотів хитрий, напівбожевільний голос десь із найтемніших глибин душі. — Справді не можеш?»

Джонас не звертав на голос уваги, тож через деякий час той замовк. А ще за півгодини вони звернули зі шляху на Крутояр. Лише кілька миль відділяло їх від Поганої Трави, що срібним морем хвилювала на вітрі.

7

Приблизно о тій самій порі, коли Джонас із супутниками спускалися Крутояром, Роланд, Катберт і Алан сідали на коней. Сюзен і Шимі, тримаючись за руки, стояли в дверях хатини і спостерігали за ними з серйозними обличчями.

— Коли ми підірвемо цистерни, ви почуєте вибухи і відчуєте запах диму, — проінструктував їх Роланд. — Хоч вітер віє і не в цей бік, ви все одно відчуєте дим. А потім, не пізніше ніж за годину, дим з’явиться знову. Там. — Він показав рукою, де саме. — Займеться гілля перед входом до каньйону.

— А якщо ми не відчуємо диму?

— Тоді їдьте на захід. Але дим буде, Сью. Клянуся тобі, буде.

Вона підійшла до нього, поклала руки йому на стегно і в світлі пізнього місяця подивилася вгору, на його обличчя. Він нахилився, лагідно притримав її потилицю і поцілував в губи.

— Простуй своїм шляхом у безпеці, — сказала Сюзен, відступаючи назад.

— Еге ж, — несподівано озвався Шимі. — Тримайтеся і не сходьте зі шляху, всі троє. — Він теж вийшов уперед і несміливо торкнувся Катбертового чобота.

Нахилившись, Катберт потис Шимі руку.

— Подбай про неї, друзяко.

Шимі поважно кивнув.

— Обов’язково.

— Їдьмо, — сказав Роланд, відчуваючи, що от-от розплачеться, якщо не перестане дивитися на її звернуте вгору до нього обличчя. — Вперед.

Вони повільно рушили дорогою. Поки трава не зімкнулася за їхніми спинами, відрізаючи від них хатину, він озирнувся востаннє.

— Сюзен, я кохаю тебе.

Вона чарівливо всміхнулася йому. І мовила:

— Ведмедики, пташки, рибки і зайченятка.

Наступного разу Роландові судилося побачити її вже в магічному кристалі.

8

На заході від Поганої Трави Роланд і його друзі побачили пронизливо-самотню красу. Вітер здіймав над камінно-твердою пустелею величезні простирадла піску, а місячне сяйво перетворювало їх на фантомів, що змагалися в спортивній ході. Часом Скелю Вішальників було видно на відстані двох коліс, а вхід до каньйону — ще на два колеса далі. А потім вони враз зникали з поля зору, сховавшись за хмарою куряви. За спинами шелестіла й співала висока трава.

— Як ви? — спитав Роланд у друзів. — Усе нормально?

Обидва кивнули.

— Думаю, стрілянина буде чимала.

— Ми пам’ятатимемо лиця наших батьків, — відказав Катберт.

— Так, — з дещо відсутнім виразом обличчя погодився Роланд. — Дуже добре