Читати книгу - "Чаклун та сфера. Темна вежа IV"

— Я намагатимусь… але обіцяти нічого не можу. Дар хисткий, ти ж знаєш.

— Роби все, що зможеш.

Шимі обережно розстелив ковдру біля свого найкращого друга в кутку.

— Він Роланд… а він Алан… а ти хто, добрий Артуре Гіте? Хто ти насправді?

— Я Катберт, — сказав той, простягаючи руку. — Катберт Олґуд. Вітаю, вітаю і ще раз вітаю.

Шимі потис простягнуту руку і захихотів. Його сміх був таким веселим і несподіваним, що заусміхалися всі. Від усмішки Роланду стало трохи боляче. Він подумав, що його обличчя, либонь, добряче обпечене, адже він був так близько біля вишок, що вибухали.

— Кат-берт, — сказав Шимі. — Таке кумедне ім’я. Не дивно, що ти й сам такий веселий. Кат-берт, о ха-ха-ха, оце так!

Усміхнувшись, Катберт кивнув.

— Роланде, якщо він нам більше не потрібен, можна, я його вб’ю?

— Може, все-таки не треба? — Роланд повернувся до Сюзен, і його усмішка зійшла нанівець. — Сью, прогуляєшся зі мною? Нам треба поговорити.

Вона підвела погляд, намагаючись прочитати на обличчі його думки.

— Гаразд, — і простягнула руку. Роланд узяв її, і разом вони вийшли надвір, у сяйво місяця. І в душу Сюзен почав закрадатися страх.

5

Вони мовчки ступали по пахучій траві, яку так полюбляли корови й коні, хоча від неї їхні животи розпухали і тварини гинули. Трава була висока, на кілька футів вища, ніж сам Роланд, і досі зелена, ніби влітку. Часом діти забрідали далеко у Погану Траву і, не в змозі знайти вихід, так і помирали там. Але Сюзен ніколи не боялася бути там з Роландом, навіть якщо не бачила небесних орієнтирів, якими могла б керуватися. Він безпомилково орієнтувався в просторі.

— Сью, ти не послухалася мене з револьверами, — нарешті сказав Роланд.

Всміхаючись, вона поглянула на нього, здивована й трохи сердита.

— Ти хотів залишитися в камері? Разом з друзями?

— Ні, авжеж, ні. Ти така хоробра! — Він пригорнув її до себе і поцілував. Поцілунок був довгим, і коли він нарешті відірвався від її уст, обоє важко дихали. Він узяв її за руки і зазирнув у вічі. — Але цього разу ти маєш підкорятися мені.

Вона невідривно дивилася на нього. Мовчала.

— Ти знаєш, — сказав він. — Ти знаєш, що я тобі зараз скажу.

— Так, мабуть.

— Тоді скажи сама. Краще ти це скажеш, ніж я.

— Я маю залишитися в хатині, коли ви поїдете. Ми з Шимі маємо залишитися.

Він кивнув.

— Ти послухаєшся?

Сюзен згадала, яким чужим здавався їй Роландів револьвер, коли вона тримала його під накидкою. Як округлилися очі Дейва, коли куля, яку вона випустила в його груди, змусила його заточитися назад і як куля тільки підпалила їй одяг, коли вона вперше стріляла в шерифа Ейвері, хоча він був просто перед нею. У них не було для неї зайвого револьвера (крім хіба що одного з Роландових), та вона й не зуміла б ним до ладу скористатися… а до того ж, не хотіла. За таких обставин краще було справді лишатися з Шимі в хатині.

Роланд терпляче чекав. Зрештою вона кивнула.

— Ми з Шимі чекатимемо тебе. Обіцяю.

Він полегшено всміхнувся.

— А тепер, Роланде, відвертість за відвертість.

— Якщо зможу.

Вона подивилася на місяць, здригнулася, побачивши там лиховісний лик Демона, і знову перевела погляд на Роланда.

— Які в тебе шанси повернутися?

Не випускаючи її з обіймів, він глибоко замислився.

— Значно кращі, ніж вважає Джонас, — сказав нарешті. — Ми чекатимемо на краю Поганої Трави і зможемо побачити, коли він проїжджатиме.

— Еге ж, я бачила табун коней…

— Можливо, він поїде без тих коней, — перебив її Роланд, навіть не підозрюючи, що прочитав Джонасові думки, — але його загін і без табуна наробить галасу. Якщо їх буде багато, то ми їх теж побачимо. Вони протопчуть у траві стежку, помітну, як проділ у волоссі.

Сюзен кивнула. Вона багато разів спостерігала таке з Крутояру — загадкову стежку в Поганій Траві, коли полем проїжджали загони.

— А якщо вони тебе шукають, Роланде? Якщо Джонас вислав розвідників?

— Сумніваюся, — стенув плечима Роланд. — Якщо й так, тоді ми їх уб’ємо. Тихо, якщо зможемо. Вбивати — це те, чого нас учили.

Переставши обіймати, вона взяла його за плечі. Її обличчя виражало нетерпіння й переляк.

— Які в тебе шанси повернутися?

Він знову замислився.

— П’ятдесят на п’ятдесят.

Сюзен заплющила очі, глибоко вдихнула, видихнула і знову подивилася на нього.

— Погано, — сказала вона, — але не настільки, як я боялася. А якщо ти не повернешся? Нам із Шимі їхати на захід, як ти казав?

— Еге ж, до Ґілеаду. Там ти будеш у безпеці, люба, хай там що… але дуже важливо, щоб ви поїхали, коли не почуєте вибуху цистерн. Ти ж це розумієш?

— Щоб попередити твій народ. Твій ка-тет.

Роланд кивнув.

— Я попереджу їх, не хвилюйся. І про Шимі подбаю. Він так само допомагав справі, як і я.

Роланд розраховував на Шимі більше, ніж вона могла собі уявити. Якщо його, Берта й Алана вб’ють, то саме Шимі мав підтримати її, бути сенсом життя і причиною не опускати рук.

— Коли ти вирушаєш? — спитала Сюзен. — Ми маємо час для кохання?

— Час є, проте краще цього не робити. Мені й без того буде важко тебе залишити. Хіба що ти наполягатимеш… — Його погляд майже благав її сказати «так».

— Повернімося до хатини і просто полежимо, — сказала вона. В душі волало бажання повідомити йому, що вона вже носить під серцем його дитину. Але перш ніж слова встигли зірватися з її вуст, вона спам’яталася і промовчала. Зайві клопоти йому не потрібні… до того ж вона не хотіла повідомляти таку гарну новину під цим бридким місяцем. Нічого доброго це не віщувало.

По прим’ятій високій траві, що вже почала підніматися, вони рушили назад. Перед хатиною він повернув її до себе, узяв її обличчя в долоні і ніжно поцілував.

— Сюзен, я кохатиму тебе вічно. Хай би що сталося.

Вона всміхнулася. З очей збігло кілька сльозин.

— Хай би що сталося, — погодилася вона. Поцілувала його, і вони зайшли всередину.

6

Коли місяць уже сідав, загін із вісьмох людей проїхав під аркою, на якій високою мовою було написано «Приходь з миром». Попереду їхали Джонас і Рейнолдз. За ними котив Реїн чорний візок, у який був запряжений поні, на вигляд досить міцний, щоб витримати півтораденну дорогу. Джонас хотів дати візника, проте Рея відмовилася.

— Нема такої тварини, з якою я б не впоралася краще за будь-якого чоловіка, — заперечила вона. І скидалося на те, що не збрехала.