Читати книгу - "Практична педагогіка, Ксенія Демиденко"

Я зрозуміла істину життя якось раптово,
І серце битися враз почало здивовано: 
Любов – не там, де з кимось нам казково,
Любов – коли без когось вкрай погано!

Я почувалася маленьким звірком, загнаним у куток. Тато мовчав, але створювалося відчуття, що Діма в нас удома оселився. Розуміла, що мені його знову нав’язували. І хто, як не тато? Однозначно, я не хотіла виходити заміж за Діму, яким би гарним хлопцем він не був. Не тому, що я не хотіла псувати собі життя. Я знала, що ніколи не зможу покохати Діму, тож навіщо псувати життя кращому другу дитинства і юності? Але їхній із моїм батьком прес просто вбивав. Єдиним порятунком могла бути втеча. Тепер вже з батьківського дому. Назад до Києва? Ні, там був Вова зі своїми дівчатами та невизначеністю. Допомогла мама. Вона просто витягла з шухлядки старенький ключик.  Після смерті баби Марусі залишився будиночок у невеликому приморському містечку неподалік Ялти. Ось це було те, що потрібно: море, пляж і я. Мамі я суворо заборонила говорити будь-кому, куди я поділася. Особливо тату або Дімі.

 Доба в потязі, потім таксі – й тихий курортний рай розкрив переді мною свої обійми. Я очікувала побачити якусь напівзруйновану хатинку. Житло виявилося двоповерховим охайним будиночком. Щоправда, він безбожно заріс диким виноградом упереміш із садовим. Останній поки що висів зеленими недостиглими гронами.

У будинку я мало не впала на сходах - одна сходинка проламалася прямо під моїми підборами. Налякала котів, що, певно, жили під тими сходами, і сама злякалася від їхнього вереску.  В самому будинку скрізь лежала сиза пилюка й відчувалася порожнеча. Немов у моїй душі. Ми чимось були схожі з цим будинком: привабливі зовні, всередині являли собою суцільну порожнечу. Чомусь я подумала, що якщо впорядкувати будинок, тоді й я вилікуюсь.

Майже тиждень довелося чистити будинок, знайомитись із сусідами, виполювати бур'ян на городі та відчищати альтанку, в якій вечорами добре читалося чи писалися вірші. Одна за одною народжувалися слізні сповіді моєї душі.

Коли руки дійшли до горища, там знайшлися пензлики, засохлі фарби та мольберт. Бабуся Маруся добре малювала. У квартирі моїх батьків якийсь час висів морський пейзаж, створений бабусею Марусею. Потім не пам'ятаю, куди він подівся.

Фарби я з горем навпіл розвела й почала малювати... Вовку. Руки самі творили те, що пам'ятала свідомість. Думала,  намалюю портрет, потім спалю, як ритуальне опудало – викину з душі. Не вийшло. Рука не піднялася палити. Як ікону поставила на чільне місце й милувалася. Вовка, Вовка… Ти міг купатися все життя в такому коханні. Адже я так нікого не любила, навіть, що таїти, і Макса теж не так сильно. Тоді було просте обожнювання маленької дівчинки великого й красивого хлопця, а тепер всепоглинаюче почуття необхідності. Мені здавалося, що я могла дати йому весь світ. А натомість він проміняє найкращі роки на дівок. А може знайде ту єдину, яку любитиме. Я ловила себе на думці, що не так ревную його, як шкодую, що тією єдиною буду не я. А ще мені було дуже шкода, що не встигла завагітніти від нього. Так би залишилася маленька частинка, можливо, схожа на тата... Як би я любила цю дитину... Я б перенесла все невитрачене кохання на цю крихітку.

Так, я втекла від усіх, але від себе – не вийшло. З чого я взяла, що це гарне екзотичне місце вилікує мене від любові до Вовки? Що б я не робила, завжди згадувала наші найкращі хвилини, коли ми були разом. Блукаючи босоніж уздовж пляжу й шукаючи серед безлічі камінців відшліфовані морською водою скельця, я теж думала про Вовку. Як він там? Що робить? Колись у моєму радісному дитинстві, ще за життя бабусі Марусі, коли вона приїжджала до нас, я запам'ятала розказану нею легенду про те, що якщо відшукати три бурштинові камінці й загадати бажання, воно неодмінно збудеться.

Годинами блукаючи узбережжям, пощастило знайти три. Що я могла побажати? Хотіла тільки одного: щоб Вовка поряд був і все, як раніше: його обожнювання та моя тиха любов.

Вночі я майже не спала. Лежала, дивлячись у стелю. Апетит кудись випарувався. Схудла й втомилася від сліз та важких думок. Все повторилося. Я знову втратила того, кого так любила. Спочатку я звикла до нього так само, як і до Макса, потім він став мені необхідним, як повітря, а далі… втрата. Ця втрата була набагато гіршою, ніж втрата Макса. Першого я втратила безповоротно, але я знала, що якби він був живий, ми були б неодмінно разом. А Вовка десь щасливий, але не зі мною. Невже після всього, що було, він може бути без мене щасливий? Я не могла цього навіть уявити, а тим більше змиритися з таким жахливим фактом.

Того вечора я кинула білити бордюри вздовж садової доріжки о шостій годині вечора й вирішила прогулятися безлюдним берегом. У цей час ті нечисленні відпочивальники, які мешкали у селищі, вже покинули пляж і перемістилися ближче до розваг. Вдалині виднілася Ялта, звідки долинала музика. Берег поступово вкривався вогниками. Я вдихала на повні груди морське повітря й відчувала, як хвилі лоскочуть мої босі ноги. Потім сіла на теплий пісок: він нагрівся від денної тридцятиградусної спеки й тепер приємно віддавав тепло. Спочатку я кинула камінчик у море, а потім заплющила очі й відкинулася на пісок, розпластавшись на ньому, бажаючи повного забуття.

— Ой, як класно, Соня, я тебе нарешті знайшов, - почула я поряд до болю знайомий голос. Спочатку заціпеніла. Не може бути! Як він тут опинився? Ні, це, швидше за все, галюцинації, чи сниться? Спочатку розплющила очі, потім ущипнула себе, і тільки потім обернулася на голос. Поруч стояв і посміхався Вовка. Засунувши руки в кишені шорт, він дихав привабливістю й самовпевненістю, незважаючи на те, що обличчя було в синцях - він або бився, або хтось його побив. Моє серце сильно стислося, ніби мене побили. Спочатку навіть хотіла пожаліти, як мати сина, але швидко прогнала це бажання, згадавши, що я ображена жінка. І саме ним ображена.

Я піднялася з піску і, схрестивши руки на грудях, з викликом задрала підборіддя: