Читати книгу - "Практична педагогіка, Ксенія Демиденко"

—  Ти б так не вчинив, правда? - це скоріше було не питання, а констатація факту.

Тут, сидячи на цвинтарі, я дістала блокнот, і вірші полилися водоспадом:
Печаль і тінь мені все досі
Ні спокою, ні миру не дають,
І що весна, що осінь,
А біль і відчай у душі живуть.
Тебе шукаю в інших я,
Хоч розумію, що уже ніколи
Не заспокоїться душа моя,
Опоки все ж любов до тебе у мені жива…

Вдома довелося розповісти мамі усе, тому що її німе питання в очах просто обливало серце жалем. Мами так облаштовані, що  біль своєї дитини вони переживають гірше, аніж власний.

— Він дзвонив, доню, - повідомила мама. – Я сказала, що тебе немає, як ти і просила.

— Правильно, мамо. Мене для нього немає. Тепер у нього є Лєна і Катя. Може, ще яка. Але не я.

— Так, доню. На ньому світ клином не зійшовся. Десь має бути той принц, який буде твоїм, - заспокоювала мама.

— Має бути, - погоджувалась, але розуміла: біда в тому, що для мене  світ клином зійшовся саме на Вовці. Саме він був мій принц. Навіть не принц, а скоріш за все – король, бо тільки поруч з ним я відчувала себе королевою. Щасливою королевою.