Читати книгу - "Останнє літо"

А коли траплялося протягом довгої військової служби, що той, хто опинився поруч з ним на цій посаді, не відповідав його розумінню слова «комісар», тоді, звичайно, близькості не було й не могло бути, вже хоч би тому, що людина, до якої слово «комісар» пасує як корові сідло, не політпрацівник, а нещастя для справи.

Колись напочатку, ще в громадянську війну, інакше могла б повернутись і власна доля Серпіліна. Була десь на його бойовому шляху та непомітна розвилка, де він зі своєю первинною освітою військового фельдшера й партійним стажем — з весни сімнадцятого року — міг би волею долі, а точніше сказати, партії, піти в ті роки не стройовою, а комісарською дорогою.

Прослуживши чверть століття в строю, вже важко уявити себе в якійсь іншій ролі, але в душі він вважав, що добре знав комісарську роботу, розуміє її, і коли б повернулося по-іншому, сам би з нею впорався. І, певно, це також мало своє значення в їх взаємній близькості із Захаровим.

Прямих розмов про це в Захарова у пам’яті не лишилось, але весь час, поки служили разом, він твердо знав про себе і Серпіліна: не тільки ти розумієш його роботу, а й він розуміє твою, не тільки ти довіряєш йому, як самому собі, а й він тобі також.

Кожен, хто переживав тяжку для себе втрату серед невідступності поточних службових справ, знає, що бездіяльність ще важча.

Спочатку, в перші години, здається, що несила знести, коли то одне, то друге відвертає тебе від думок про щойно втрачену людину. Здається, голова й серце розколюються від цієї несумісності виняткового з повсякденним — того, що сталося, з тим, що ти все одно, незважаючи на це, повинен робити. І тільки згодом, коли мине час, розумієш, що все навпаки: саме турботи й розпорядження, які ти давав, і папери, які ти підписував, і розмови з людьми про зовсім інші справи, виявляється, й допомогли тобі знести перший натиск горя.

А справ у Захарова була сила-силенна, бо операція йшла своїм ходом і армія мала довершити розпочате: якнайщільніше притиснути на схід від Мінська скупчену багатотисячну масу німців, не дати їй розігнатись, набрати швидкості й вистрибнути з кільця.

Весь кінець дня аж до глибокої ночі це вимагало все нових зусиль, розпоряджень, наказів, виклику людей, дзвінків по телефону, шифровок, донесень, відповідей на запити згори й відповідей на запитання знизу, розмов із заступниками командирів корпусів та дивізій по політчастині і з працівниками сьомого відділу, що приносили все нові німецькі документи.

Захаров займався всім цим і в інші дні. Та сьогодні йому було важче, ніж завжди, бо, крім усіх справ, які все одно тривали — живий там чи мертвий Серпілін, — з’явилися ще й інші справи, пов’язані саме з тим, що Серпіліна не стало.

Треба було не тільки усно, а й письмово доповісти про те, що сталося, у фронт, який вимагав цього і від якого, в свою чергу, вимагала цього Ставка, бо загибель командарма в розпалі переможно завершуваної операції — подія надзвичайна.

Треба було прочитати висновок головного хірурга, перш ніж він піде далі, і викликати особисто його та начмеда армії, і віддати наказ, як і куди везти тіло Серпіліна. І говорити про труну, яку вже робили там, у тилу, і про тимчасовий пам’ятник, який, хоч би де вирішили ховати Серпіліна, треба одразу поставити, і про порядок похорону залежно від того, де він відбудеться.

Армія — як людина — без голови не живе. Лікарі, котрі підтвердили смерть Серпіліна, ще не відійшли там, у медсанбаті, від операційного стола, а Бойко, який тимчасово прийняв командування армією, вже підписував розпорядження й накази не від його імені, як начальник штабу, а від свого, як виконуючий обов’язки командарма.

Сьогодні ще ні, а завтра в армії згори донизу все одно буде відомо про загибель попереднього командуючого, і доводилося думати про те, як і в якій формі про це сказати.

А з похороном до пізнього вечора ще не було вирішено. І хоч затягувати з цим під час боїв не можна, сьогодні загинув, завтра попрощались, і треба воювати далі — це розуміли всі, не гірше за інших розумів і Захаров, — та в їхній армії командарм загинув уперше, і з’явилися різні думки: як і де його ховати?

Сам Захаров, знаючи від Серпіліна про його перший бій у Могильові, вважав, що в Могильові треба й ховати.

Або на околиці, де він колись, командуючи полком, тримав оборону, або в центрі, на кручі над Дніпром, — теж гарне місце.

Все це Захаров висловив ще вдень, коли повідомив про те, що сталося, Львову. Львов не заперечив, але звелів викласти письмово.

Батюк, котрий незабаром подзвонив сам і розпитував у Захарова про подробиці загибелі, як виявилось, був іншої думки. Сказав, що треба внести пропозицію поховати Серпіліна в Мінську, оскільки армія під його командуванням відіграла велику роль не лише в Могильовській, айв усій Білоруській операції. В оперзведеннях уже є, що Мінськ вільний, у Мінську йому й лежати! Коли б воював гірше і дав німцям одірватися від себе, — тепер би все це угруповання в Мінську добивати довелося!

У тому, що казав Батюк, відчувалось бажання наголосити: хоч сам Мінськ випало брати іншим, але й у їхнього фронту роль така, що командарм, котрий загинув у цій операції, має право бути з почестями похований у столиці Білорусії.

І хоч Захарову раніш не спадало на думку поховати Серпіліна в Мінську, тепер це здалося йому справедливим — і для Серпіліна, і для армії, і для фронту.

— Доповідатиму в Ставку, — сказав Батюк. — І по ВЧ з білорусами з’єднаюся. Більш ніж певен, що вони підтримають.

У Бойка виявилася своя думка. Як це часто з ним бувало, не лише власна, а й несподівана для інших.

— Треба через Москву, через штаб тилу, родичів сповістити. Запитати про їхні міркування. У нього все ж таки батько живий і внучка на утриманні. Де б не вирішили ховати, треба надіслати літак по