read-books.club » Сучасна проза » Останнє літо 📚 - Українською

Читати книгу - "Останнє літо"

100
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Останнє літо" автора Костянтин Михайлович Симонов. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 175 176 177 ... 201
Перейти на сторінку:
рідних, хоча б по батька.

Захаров погодився з Бойком і взяв це на себе — подзвонив командуючому повітряною армією й спитав: чи зможе він завтра зранку виділити «дуглас» для рейсу в Рязань по батька Серпіліна, щоб привезти його туди, де ховатимуть сина, скажімо, в Могильов? Командуючий повітряною армією пообіцяв літак і став розпитувати про подробиці, як загинув Серпілін. Довелось розповісти ще й йому.

Але де ховати Серпіліна, не знали до ночі. Вже на початку одинадцятої подзвонив Львов і раптом поцікавився, що думає зробити Захаров з особистим майном, особистими документами і, можливо, листуванням Серпіліна, як усе це оформляється? Захаров відповів, що пізніше візьметься до всього цього сам, а завтра вранці доповість.

Думав, що будуть заперечення, проте Львов не заперечив, сказав: «Чекатиму».

Тоді Захаров спитав його: чи немає новин щодо похорону?

— Надіслав шифровку товаришу Сталіну. Повідомив про обидві наші пропозиції: Мінськ і Могильов.

Відповіді поки що не маю. Якщо вважаєте, що вам швидше дадуть відповідь, зверніться з питання похорону вашого командарма як член Військової ради армії. Самі…

Першої миті в словах про те, кому швидше дадуть відповідь, Захарову почулося глузування, але потім з тону Львова стало зрозуміло, що той чомусь усерйоз припускає таку можливість.

Скінчивши розмову з Львовим, Захаров замислився, зняв трубку і зробив те, чого ще ніколи не робив: викликав по ВЧ Москву, а там, назвавши свою посаду, попросив доповісти товаришу Семенову — такий на той час був кодовий псевдонім Сталіна, — що просить з’єднати з ним.

Трубку взяв не Сталін, а його помічник і сказав, що Сталін зайнятий, та, коли звільниться, його повідомлять про дзвінок.

Захаров пояснив, що від імені Військової ради армії звертається до товариша Сталіна з проханням дозволити поховати загиблого сьогодні, в день визволення Мінська, командарма в столиці Білорусії, місті Мінську.

І, тільки поклавши трубку, здогадався, чому Львов сказав йому «зверніться самі». Очевидно, вони там розійшлися з Батюком, тому Львов і змушений був викласти в своїй шифровці обидві думки. Вважав нижче своєї гідності заздалегідь допитувати Захарова, про що той буде тепер клопотатися: про Мінськ чи про Могильов, але, мабуть, вважав, що, як і раніше, про Могильов…

Захаров не знав, дадуть йому відповідь чи ні і яку відповідь, проте одразу ж після цього, зайшовши до Бойка підписати підсумкове донесення, сказав йому про свій дзвінок, щоб Бойко був обізнаний, не опинився в незручному становищі, якщо його запитають.

Бойко нічого не відповів, тільки невдоволено похитав головою, не приховав того, що не любить таких дзвінків в обхід встановленого порядку.

Підсумкове донесення підписали — за день ще сорок узятих гармат, дев’ятнадцять танків, дві тисячі сімсот полонених, — а підписів не три, а два…

Захаров повернувся до себе і ледве встиг до дзвінка з Москви. Помічник Сталіна сказав, що товариш Семенов просить передати своє співчуття Військовій раді та штабові армії, а в їх особі всім солдатам, сержантам, офіцерам і генералам у зв’язку із загибеллю відданого Батьківщині воєначальника, командуючого армією, генерал-полковника Серпіліна і повідомляє, що вирішено поховати його з військовими почестями в Москві на Новодівичому кладовищі, поряд з дружиною, про що вже дано розпорядження комендантові міста Москви.

Помічник Сталіна говорив усе це підряд, так, ніби кожне олово записано в нього на папірці. Очевидно, так воно й було. І Захаров, тримаючи лівою рукою трубку, правою записував усе, що чув.

— Усе зрозуміли? Чи повторити?

— Усе зрозумів, — сказав Захаров, — повторіть тільки звання.

— Генерал-полковник, — повторив помічник. І вже іншим голосом, своїми словами пояснив, що це звання присвоєно Серпіліну сьогодні вранці в числі інших генералів. — Ви цього ще не знаєте, але до фронту вже, мабуть, дійшло.

Захаров поклав трубку. Все-таки воно сталося, це присвоєння звань! Кілька днів тому, одразу після визволення Могильова, через Політуправління дійшла чутка, що кількох генералів з їхнього фронту підвищать у званнях. Але потім чутка завмерла, не підтвердилась, і Захаров вважав, що відклали до визволення всієї Білорусії.

Виявляється, ні, не відклали!

Про себе він не думав ні тоді, ні тепер. Йому, як політпрацівникові, на швидке підвищення розраховувати не доводилось, а про Бойка подумав: присвоїли йому генерал-лейтенанта чи ні? Затримається Бойко знову тільки на виконанні обов’язків командарма чи цього разу піде далі, стане командармом? Присвоєння звання генерал-лейтенанта могло прискорити розв’язання питання. А це, на думку Захарова, було б добре для армії.

Про те, що Серпілін так і не дізнався про присвоєння звання генерал-полковника, чомусь зараз не подумалося.

Подумалося про інше, про житейське, пов’язане з похороном. Коли дано таку команду від самого Сталіна, тіло завтра ж уранці треба буде відправляти літаком до Москви. І треба, щоб Серпілін лежав у труні в формі, відповідній новому званню. А де і в кого взяти для цього погони? На всьому фронті генерал-полковник один — Батюк. Не в нього ж просити! «А втім, чому не в нього? — раптом подумав Захаров. — Саме в нього й просити — адже є у Батюка запасний кітель з погонами. І нічого дивного в такому проханні він не вбачатиме. Уже кому-кому, а йому в цьому розумінні людське не чуже. Звичайно ж, віддасть погони, щоб спорядити в останню путь свого командарма. Якби навіть поганою прикметою вважав, усе одно віддав би…»

Подумавши так, він не відкладаючи подзвонив у штаб фронту. Буває, що, здавалося б, дрібничка, а цієї хвилини важливіша від усього іншого.

Батюка не виявилось на місці.

— Поїхав до вас, — сказав Барабанов, котрий чергував біля телефону. «Отже, таки вирвався. Казав, що обстановка не відпускає. Тепер, виходить, відпустила!»— подумав Захаров, який знав, що кілька годин тому на тили сусідньої армії вийшло з лісів ще одне тритисячне угруповання німців і штаб фронту вживав термінових заходів, щоб воно не встигло наробити халепи.

— Слухай, Барабанов, — зважився Захаров. — У командуючого запасні погони є?

— Є, — відповів Барабанов після паузи, значення якої Захаров тоді не зрозумів.

Захаров почав пояснювати, а,

1 ... 175 176 177 ... 201
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Останнє літо», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Останнє літо"