Читати книгу - "Останнє літо"

Захаров знову махнув рукою і обернувся назустріч командирові корпусу, що вийшов з хірургічного намету.

— Попрощався?

— Попрощався.

З обличчя Кирпичникова було видно, що він тяжко переживає те, що сталося. Може, ще тяжче тому, що все це сталось у смузі його корпусу.

— Ти звідки сюди приїхав? — спитав Захаров.

— З двісті другої, з їхнього КП.

— Яка остання обстановка?

— Остання обстановка — дивізія зімкнулася своїм випнутим флангом із сусідом. Ще один мішок зав’язали, чотири на чотири кілометри. Але німець не змирився — хоче прорватись. Обстановка гостра.

— Ясно, — сказав Захаров. — Я тут головного хірурга послухаю, що скаже. А ти їдь, не чекай, коли обстановка гостра. Будемо повертатись до виконання своїх обов’язків.

Сказав не відомо кому — чи то Кирпичникову, чи то самому собі.

Коли Кирпичников поїхав, Захаров обернувся до Прокудіна:

— Бронетранспортер тут залишимо, а самі з тобою до штабу армії двома вілісами поїдемо. Підганяй їх сюди.

З намету вийшов головний хірург армії в надягненому поверх обмундирування халаті й білій шапочці на голові. Захаров подивився на нього, ніби не розуміючи, навіщо він так убрався, навіщо це потрібно, коли йдеться вже про мертвого.

— Висновок правильний, товаришу член Військової ради, — сказав головний хірург. — Поранення за всіх умов смертельне. Врятувати було неможливо. Можемо підтвердити це з чистим сумлінням.

— От і підтвердіть. Напишіть усе, що потрібно, щоб ніхто винний не був, коли ніхто не винен, — похмуро сказав Захаров. — Усе напишіть, запитають і вас, і нас. Уже, мабуть, дзвонять там з фронту і з Москви… Ідіть пишіть.

І знову залишився вдвох із Синцовим.

Петляючи між дерев, віліси виходили на галявинку до госпітальних наметів.

— Ми поїдемо, — сказав Захаров, — а ти залишайся. Пришлемо по тіло, ще не знаю що, автобус, певно. Бронетранспортер тобі залишимо, супроводити ним будеш. Куди — подзвонимо, поки вони тут усе опишуть — вирішимо. Мабуть, одразу до другого ешелону. На КП куди ж везти, він на колесах… Супроводь, куди буде наказано, таке вже твоє діло.

Захаров ступив крок до віліса, але Синцов затримав його:

— Товаришу член Військової ради, Гудков просив дозволу супроводити покійного до місця.

— Та він же поранений! Його тут, у медсанбаті, й треба залишити.

— Він просив, — повторив Синцов, вкладаючи в ці слова всю силу прохання самого Гудкова.

Захаров обернувся, побачив Гудкова з його білою, підв’язаною на грудях рукою й гукнув:

— Гудков!

Той, незважаючи на поранену руку, не підійшов, а, як завжди, підбіг і зупинився за два кроки від Захарова.

Захаров хотів сам спитати його, як він себе почуває і чи може їхати, та, побачивши Гудкова і заразом пригадавши все, що було за ці роки пов’язане і з Гудковим, і з Серпіліним, і з тим, як їздили в одній машині, і що говорили, і як було все це, те, чого більше вже не буде, ступив крок назустріч і замість того, що збирався сказати, мовив:

— Що ж це таке, Гудков? — хлипнув, махнув рукою, повернувся, пішов до віліса, сів у нього й поїхав, одвернувшись убік, так що було видно лише його потилицю, що здригалася від плачу.

А Синцов, розгублено провівши очима віліси, подумав, що, хоч командуючий цілий день здавався навіть веселішим, ніж звичайно, була сьогодні така мить, коли він звідав передчуття смерті.

Це сталося рано-вранці, коли вони тільки-тільки виїхали з КП, ще до зустрічі з Танею на переправі — до всього. Виїхали і їхали хвилин п’ятнадцять серед лісової тиші, і Серпілін, котрий, скільки пам’ятав Синцов, не дуже любив слухати пісні й сам ніколи нічого не співав, раптом там, на передньому сидінні, замугикав собі під ніс щось протяжне, дивне, з незнайомими словами.

Спершу тихенько наспівував, а потім обернувся і з несхожою на нього, винуватою усмішкою сказав:.

— Від тиші, чи що, згадав нашу татарську колискову, яку мати в дитинстві співала. Всієї не знаю, а два куплети пригадав.

І, знову повернувшись, знизав плечима. Ніби сам собі дивуючись, як це пригадав, і не тільки пригадав, а й заспівав при інших. «Ото й було передчуття смерті», — подумав Синцов.

Сталося так, що Захарову цього дня довелося від початку й до кінця робити все, що випадає в таких випадках на долю виконувача духівниці.

Та, власне, так воно й мало бути. Всі ці посмертні турботи були для Захарова лише природним продовженням тієї прижиттєвої турботи про Серпіліна, яку він сприймав як невід’ємну частину своєї службової долі.

Взаємини між командуючим армією і членом Військової ради — при тому, що права і обов’язки кожного з них беззастережно записані в затверджених там, де вище нікуди, положеннях, — все одно справа людська, а не лише службова. З’ясовують ці взаємини здебільшого тоді, коли вони складаються погано або неправильно. Коли складаються добре — не з’ясовують. На тему — хто ти мені і хто я тобі? — Серпілін із Захаровим за час війни, мабуть, жодного разу не розмовляли. Та якби запитали самого Серпіліна — на випадок, коли з тобою щось трапиться, кого тобі в душоприказники? — він, мабуть, обрав би Захарова, хоч про це за життя рідко коли запитують, а після смерті запитувати вже пізно. І обрав би не за посадою, а за близькістю до себе, хоч між посадою й близькістю в цьому разі не було суперечності, навпаки, був зв’язок.

Серпіліну ще з громадянської війни так повелося, що найближчий йому по службі той, кого він подумки зве своїм комісаром. Так це було на громадянській війні з Василем Яковичем Толстиковим, котрий загинув під Царицином, так склалось на початку цієї війни із Шмаковим. Так було й останні півтора року із