Читати книгу - "Безсоння"

— Я чув те саме, — похмуро погодився Ральф. — Ми з Луїзою щойно з парку. Знаєш, звідти центр прекрасно видно.

— Господи, я знаю це, я прожив у Деррі все своє кляте життя. Як ти гадаєш, куди ми йдемо? Ходімо назад з нами!

— Ми з Луїзою саме йдемо до неї додому, хочемо довідатися, що повідомлять з цього приводу в новинах. Можливо, ми приєднаємося до вас пізніше.

— Добре. А що в тебе з головою, Ральфе?

На мить Ральф застиг — що він зробив зі своєю головою? — а потім, немов у повторі нічного кошмару, побачив оскал на обличчі Еда й погляд його божевільних очей. «О, ні! — кричав на нього Ед. — Ти все зіпсуєш».

— Ми бігли, бажаючи краще все розгледіти, і Ральф наткнувся на дерево, — втрутилася Луїза. — Добре, що хоч він не в лікарні.

Дон розсміявся, але якось неприємно. Фей узагалі не звертав на них уваги. Однак Стен уважно слухав і не сміявся. Він пильно дивився на них.

— Луїзо, — мовив він.

— Що?

— Ти знаєш, що до зап’ястя в тебе прив’язаний тапок?

Жінка глянула на свою руку. Ральф гарячково шукав пояснення. Але Луїза, піднявши очі на Стена, сліпуче посміхнулася.

— Так! — сказала вона. — Правда, цікавий вигляд? Щось на кшталт… величезного браслета!

— Ага, — промимрив Стен. — Звичайно. — Але тепер він уже не дивився на тапок, він дивився на Луїзине обличчя. Ральф затурбувався, які пояснення щодо змін своєї зовнішності вони зможуть надати завтра при світлі дня.

— Ходімо! — нетерпляче крикнув Фей. — Ходімо швидше!

Вони пішли далі (Стен кинув на них останній підозрілий погляд через плече).

— Боже, як це нерозумно, — завважила Луїза. — Але треба ж було щось сказати.

— Вийшло просто чудово.

— Ну, як тільки я відкриваю рота, з нього завжди щось вивалюється, — сказала вона. — Це один з двох моїх талантів, другий же стосується здатності стеребенити велику коробку кукурудзяних пластівців за час кіносеансу. — Луїза відв’язала тапок Елен і подивилася на нього. — 3 нею все гаразд, адже так?

— Так, — погодився Ральф і потягнувся до тапка, але тут зрозумів, що в нього уже щось є в лівій руці. Він так довго стискав пальці, що вони одерев’яніли й не бажали відкриватися. Коли ж долоня розкрилася, Ральф побачив ум’ятини від нігтів, що впилися в долоню. І тут Ральф усвідомив, що хоча його власна обручка на місці, перстень Еда зник. Здавалося, він цілком упору, але все одно зісковзнув з його пальця за останні півгодини.

«А може, й ні, — прошептав голос, і Ральф здивувався, що на цей раз він не належить Керолайн. Це був голос Білла Мак-Ґоверна. — Може, він просто зник. Усяке буває».

Але Ральф так не думав. У нього виникла думка, що обручка Еда наділена силами, які зовсім не зобов’язані вмирати разом із власником. Перстень, знайдений Білбо Баґінсом і неохоче подарований ним своєму племінникові Фродо, здатний був вирушати за власним бажанням куди завгодно… І коли завгодно. Можливо, перстень Еда мав подібну якість.

Не встиг Ральф розвинути цю думку, як Луїза поміняла тапок Елен на затиснуту в його руці річ — зім’ятий шматочок паперу. Вона розправила його й глянула. Її цікавість змінилася смутком.

— Я пам’ятаю цю фотографію, — сказала вона. — Точно таке ж фото в позолоченій рамочці стояло на полиці каміна в їхній вітальні. Воно було сімейною гордістю.

Ральф кивнув:

— Швидше за все, Ед носив фотографію в гаманці. Вона була на панелі управління в літаку. Поки я не взяв її, Ед бив мене, не докладаючи ніяких видимих зусиль. Єдине, що я міг придумати, це схопити фотографію. Коли я взяв її, він забув про Громадський центр і перемкнув свою увагу на них. Останні його слова були: «Поверни їх мені! Вони мої!»

— Але чи звертався він до тебе?

Ральф засунув тапок у задню кишеню штанів і похитав головою:

— Ні. Я так не думаю.

— Елен була в Громадському центрі сьогодні ввечері?

— Так. — Ральф згадав, який вигляд вона мала в Гай-Рідж — бліде обличчя й почервонілі від диму очі. «Якщо вони зупинять нас зараз, виходить, переможуть вони, — сказала вона. — Невже не зрозуміло?»

І тепер він справді розумів.

Ральф забрав у Луїзи фотографію, знову зім’яв її й підійшов до сміттєвої урни на розі Гарріс-авеню й Коссат-лейн.

— Ми візьмемо в них інше фото, щоб поставити його на нашу полицю над каміном. Менш формальне. А це… Я не хочу його.

Він жбурнув маленьку грудку в урну, але вітер, вибравши саме цей момент, підхопив фотографію Елен і Наталі своїм холодним подихом. Ральф і Луїза, немов загіпнотизовані, спостерігали за кружлянням знімка. Саме Луїза першою відвела очі. З легкою посмішкою на губах вона подивилася на Ральфа.

— Невже я почула від тебе алегоричну пропозицію руки і серця, чи я просто втомилася? — запитала вона.

Ральф відкрив було рот для відповіді, але на них налетів ще один порив вітру, такий сильний, що вони зажмурилися. Коли Ральф розплющив очі, Луїза вже піднімалася по пагорбу.

— Усе можливо, Луїзо, — сказав він. — Тепер я це знаю.

9.

Хвилин за п’ять ключ повернувся в замку вхідних дверей будинку Луїзи. Вона пропустила Ральфа вперед і щільно зачинила двері, залишаючи зовні вітряну, сердиту ніч. Ральф пройшов у вітальню й зупинився б тут, але його супутниця навіть не вагалася. І далі тримаючи його за руку, не захоплюючи його за собою (але, цілком очевидно, маючи намір це зробити, якщо він почне відставати), Луїза вказала на спальню.

Ральф глянув на неї. Луїза була спокійною… І раптом він знову відчув внутрішній спалах. Він спостерігав, як навколо неї сірою трояндою розцвітає аура. Усе ще зменшена, але поступово, усе виразніше відновлювана.

(— Луїзо, ти впевнена, що хочеш цього?)

(— Звичайно! Невже ти вважаєш, що після всього пережитого я, потріпавши тебе по щоці, відправлю додому?)

І раптом посміхнулася — грайливою бешкетною посмішкою:

(— І крім того, Ральфе, невже сьогодні ти відчуваєш у собі бажання? Скажи мені правду).

Ральф подумав, розсміявся й обійняв її. Губи Луїзи були ніжні й злегка вологі, як шкірка персика. Поцілунок, здавалося, пронісся по всьому його тілу, але відчуття в основному зосередилися на губах, нагадуючи слабкий розряд електричного струму. Коли їхні губи роз’єдналися, Ральф був збуджений дужче, ніж будь-коли… Але він відчував і неабияке роздратування.

(— А що, коли я скажу так, Луїзо? Що, коли я скажу,