Читати книгу - "Історія Лізі"

Мені не потрібен його паскудний долар (а Полові він не потрібен тим більше), але я беру їх і кажу, дякую вам, сер, а він каже, будь ласка, сину, і скуйовджує мені волосся, і коли він це робить, я дивлюся ліворуч і бачу, як одне око мого тата визирає крізь щілину у дверях. Я бачу також дуло рушниці. Але, на своє щастя, містер Гелсі вже спускається сходами. Я зачиняю двері, і я та мій тато обидва дивимось, як він сідає у свою службову машину і виїздить заднім ходом із подвір'я по довгій під'їзній алеї. Мені спадає на думку, що він може там застрягнути, й тоді знову підійметься до нас і попросить скористатися телефоном, і тоді помре неминуче, але він не застрягає, і сьогодні ввечері зможе повернутися додому й поцілувати свою жінку і сказати їй, що він дав двом бідним хлопцям по долару, щоб вони купили собі ласощів. Я дивлюся вниз і бачу, що досі тримаю в руці дві банкноти, і я віддаю їх батькові. Він засовує їх до кишені штанів, майже не подивившись на них.

— Він приїде знову, — каже тато. — Він або хтось інший. Ти зробив добру роботу, Скоте, але по-справжньому добрим є тільки те, що добре закінчується.

Я дивлюся на нього пильним поглядом і бачу, що це мій тато. У якусь мить під час моєї розмови з містером Гелсі мій тато повернувся. Але то було востаннє, коли я його бачив.

Він дивиться на мене і, схоже, киває головою. Потім дивиться на свою 30–06.

— Я хочу позбутися всього цього, — каже він. — Я спущуся вниз, так не може далі тривати.

— Ні, тату.

— Цьому не допоможеш, але хай я буду проклятий, якщо я заберу із собою ще й гурт таких людей, як містер Гелсі, й вони зможуть помістити мене на шпальти вечірніх новин, як одного з тих придурків, що ними всі захоплюються. У такому разі вони помістили б туди і тебе та Пола. Звичайно, помістили б. Живі чи мертві, ви були б дітьми божевільного психа.

— Тату, з тобою буде все гаразд, — кажу я й намагаюся обняти його. — 3 тобою все гаразд тепер!

Він відштовхує мене, майже засміявшись.

— Так, буває, що навіть хворі на малярію спроможні цитувати Шекспіра, — каже він. — Ти залишайся тут, Скоте, а я маю зробити одну пильну справу. Це багато часу не забере.

Він іде вниз коридором, повз ту лаву, з якої я колись таки наважився стрибнути багато років тому, й виходить на кухню. Голова в нього похнюплена, в руці він тримає рушницю, з якої полюють на оленів. Коли він виходить із дверей кухні, я йду за ним і крізь вікно над зливальницею бачу, що він перетинає задній двір, без пальта під мокрим снігом і дощем, усе ще тримаючи в руці рушницю. Він кладе її на замерзлу землю рівно настільки, щоб відсунути вбік ляду, яка накриває старий, висохлий колодязь. Йому потрібні обидві руки, аби це зробити, бо ляда примерзла до цегли. Потім знову бере рушницю, дивиться на неї якусь мить — ніби хоче попрощатися з нею — і кидає її в ту щілину, яку зробив. Після чого повертається в дім із похнюпленою головою та замерзлими сніжинками, від яких почорніла сорочка в нього на плечах, і лише тоді я помічаю, що він босий. Я думаю, він цього навіть не усвідомлює.

Він не дивується, коли бачить мене на кухні. Дістає два долари, які містер Гелсі дав мені, дивиться на них, потім дивиться на мене.

— Ти певен, що вони тобі не потрібні? — запитує він.

Я хитаю головою.

— Ні, навіть якби вони були останніми доларами на землі.

Я бачу, йому сподобалася моя відповідь.

— Гаразд, — каже він. — А зараз дозволь мені щось тобі сказати, Скоте. Ти знаєш, де стоїть порцеляновий посуд твоєї бабусі в їдальні?

— Звичайно.

— Якщо ти заглянеш у синього глека, що на верхній полиці буфета, ти там знайдеш згорток грошей. То мої гроші, а не гроші Гелсі — відчуваєш різницю?

— Так, — кажу я.

— Авжеж, я можу заприсягтися, ти це відчуваєш. Ти маєш свої вади, але дурість ніколи не була однією з них. Якби я був тобою, Скоте, я взяв би той згорток грошей — там десь сімсот доларів — і вийшов би на дорогу. Я поклав би п'ятірку до кишені, а решту запхав би в чобіт. Десять років віку — це надто мало, щоб вийти в широкий світ, навіть на короткий час, і я думаю, існує дев'яносто п'ять шансів на сотню, що хтось відбере в тебе твої гроші ще до того, як ти перейдеш через міст, що веде в Пітсбурґ, але якщо ти залишишся тут, це добром не закінчиться. Ти розумієш, про що я кажу?

— Так, але я піти не можу, — відповідаю.

— Існує багато речей, про які люди кажуть, що вони неспроможні зробити їх, але роблять, коли притискає потреба, — каже тато. Він дивиться на свої ноги — вони рожеві і, здається, шкіра з них обдерта. — Якби ти дійшов до міста, то, гадаю, хлопець, у якого вистачило кебети позбутися містера Гелсі, розповівши йому вигадану історію про хворобу Лу Ґеріґа та сестру, якої в мене немає, знайде в собі також досить тямки, щоб погортати телефонну книгу і під літерою О знайти Охорону Дитинства. Або ти міг би трохи поштовхатися серед людей і знайти для себе навіть кращий варіант, якби зумів зберегти ці гроші. Семисот доларів дитині вистачить надовго, якщо вона не витрачатиме більш як п'ятірку або десятку за один раз і якщо в неї вистачить кмітливості не дати себе спіймати копам і не бути пограбованою більш, як на ті гроші, що їх вона носитиме в кишені.

Я знову йому кажу:

— Я не піду.

— Чому?

Але я не можу цього пояснити. Одна з причин, певно, полягає в тому, що я все життя прожив у цьому фермерському домі, не маючи іншого товариства, крім тата й Пола. Те, що я знаю про інші місця, я здобув здебільшого з трьох джерел: телевізора, радіо та своєї уяви. Так, мені доводилося бувати в кінотеатрі і я їздив до міста з півдесятка разів, але завжди зі своїм