Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

— Ох, як нікого не знаєш... — сказав гість із Лукки.

— Зате вас усі знають.

— Авжеж, мене всі знають, отож...

— Я слухаю вас, любий пане Кавальканті.

— То ви дасте мені ті сорок вісім тисяч ліврів?

— На першу ж вашу вимогу.

Майор страшенно витріщив очі від подиву.

— Та сядьте, прошу вас, — мовив граф Монте-Крісто, — їй-богу, сам не втямлю, що це зі мною... Я тримаю вас на ногах уже чверть години.

— Нічого!

Майор посунув фотеля й сів.

— Дозвольте щось запропонувати вам, — сказав граф Монте-Крісто, — келих портвейну, хересу, аліканте?

— Аліканте, з вашого дозволу, це моє улюблене вино.

— У мене є пречудове аліканте. І кусник бісквіту, еге?

Граф Монте-Крісто подзвонив. Увійшов Батістен.

Граф підійшов до нього.

— То що? — запитав він тихо.

— Молодик уже тут, — так само тихо відказав камердинер.

— Чудово. Куди ви його запровадили?

— У блакитну вітальню, як ви і звеліли, ваша ясновельможносте.

— Добре. Принесіть пляшку аліканте і бісквіти.

Батістен вийшов.

— Ох, пане графе, — сказав гість із Лукки, — мені дуже незручно, що я так турбую вас.

— Ну що ви! — відказав граф Монте-Крісто.

Увійшов Батістен із пляшкою, келихами й бісквітами.

Граф Монте-Крісто наповнив один келих, а в другий налляв лише декілька крапель того рідкого рубіну, який був у пляшці, геть поснованій павутинням та іншими прикметами, що ліпше свідчать про вік вина, ніж зморшки про людський вік.

Майор із вибором не схибив: він узяв повного келиха і бісквіт.

Граф Монте-Крісто звелів Батістенові поставити тацю коло гостя, який спершу тільки пригубив вино, а потім схвально кивнув і обережно вмочив у келиха бісквіт.

— Отож, мосьпане, — сказав граф Монте-Крісто, — ви жили в Луцці, були заможною людиною шляхетного роду, користувалися загальною повагою, у вас було все, щоб бути щасливим?

— Усе, ваша ясновельможносте, — відказав майор, наминаючи бісквіт, — геть-чисто все.

— І для цілковитого щастя вам бракувало тільки одного?

— Тільки одного, — відказав гість із Лукки.

— Знайти вашого сина?

— Еге ж, — сказав шановний майор, узявши другого бісквіта, — оце цього мені страшенно бракувало.

Він звів очі до неба і спробував зітхнути.

— А тепер скажіть мені, любий пане Кавальканті, — мовив граф Монте-Крісто, — що це за син, за яким ви так побиваєтеся? Бо мені казали, що ви одинак.

— Усі так думали, — відказав майор, — я й сам...

— Авжеж, — підхопив граф Монте-Крісто, — ви й самі не спростовували тих чуток. Гріх молодості, і його ви хотіли приховати.

Гість із Лукки випростався у фотелі, прибрав дуже спокійного і поважного вигляду, скромно опустивши при цьому очі додолу, — чи для того, щоб почуватися певніше, чи то задля того, щоб допомогти своїй уяві, а заразом він спідлоба зиркав на графа Монте-Крісто, проте усмішка, що була в того на вустах, і далі свідчила про доброзичливу увагу.

— Авжеж, пане графе, — нарешті сказав він, — я хотів приховати ту помилку.

— Не заради себе, — сказав граф Монте-Крісто, — чоловіків не звинувачують у цьому.

— Ні, звісно ж, не заради себе, — сказав майор, усміхаючись і хитаючи головою.

— А заради його матінки, — сказав граф Монте-Крісто.

— Заради його матінки! — вигукнув гість із Лукки, узявшись до третього бісквіта. — Заради його сердешної матінки!

— Пийте, прошу вас, любий пане Кавальканті, — сказав граф Монте-Крісто, наливаючи йому ще один келих аліканте. — Від хвилювання вам дух забиває.

— Заради його бідолашної матінки! — вигукнув гість із Лукки, намагаючись вольовим зусиллям уплинути на сльозову залозу, щоб в очах заблищало бодай трохи сліз.

— Як я пам’ятаю, вона походила з одної із найшляхетніших італійських родин?

— Патриційка із Ф’єзоле, пане графе!

— І звалася вона?..

— Вам хочеться знати, як вона звалася?

— Боже милосердний, — сказав граф Монте-Крісто, — можете й не казати, бо ж її ім’я мені відоме.

— Вашій ясновельможності відомо все, — уклонився гість із Лукки.

— Олівія Корсінарі, правда ж?

— Олівія Корсінарі!

— Маркіза?

— Маркіза!

— І, попри те, що родина була проти цього шлюбу, ви все ж таки побралися з нею?

— Усе ж таки побрався.

— І привезли із собою всі необхідні папери? — запитав граф Монте-Крісто.

— Які папери? — запитав гість із Лукки.

— А ваше шлюбне свідоцтво і синову метрику.

— Синову метрику?

— Метрику Андреа Кавальканті, вашого сина. Хіба його звати не Андреа?

— Здається, так, — відказав гість із Лукки.

— Тобто як це «здається»?

— Ох, я не можу цього сказати напевне, адже він так давно зник.

— Правда ваша, — сказав граф Монте-Крісто. — Але ж папери у вас із собою?

— Пане графе, мушу вам із сумом заявити, що мене не попередили про необхідність мати ці папери, то я й не взяв їх із собою.

— А нехай йому дідько! — сказав граф Монте-Крісто.

— Хіба вони так потрібні?

— Необхідні!

Гість із Лукки почухав потилицю.

— Ох, per Baccho! — сказав він. — Необхідні!

— Звичайно, а ну ж бо тут виникнуть сумніви в тому, чи дійсний ваш шлюб, чи законне народження вашого сина?

— Маєте рацію, можуть виникнути сумніви.

— Вашому синові це була б велика прикрість.

— Це було б для нього фатальним ударом.

— Через це він може втратити чудову наречену.

— О, peccato![55]

— Бачте, у Франції до цього суворо ставляться: тут не можна, як ото в Італії, піти до священика і сказати: «Ми кохаємо одне одного, повінчайте нас». У Франції існує цивільний шлюб, а для цивільного шлюбу потрібні папери, що засвідчують особу.

— Оце халепа! Нема в мене тих паперів.

— Добре, що в мене вони є, — сказав граф Монте-Крісто.

— У вас?

— Авжеж.

— Вони у вас є?

— Є.

— Оце і справді, — сказав гість із Лукки, який, побачивши, що відсутність паперів позбавляє його мандрівку будь-якого сенсу, перелякався, щоб той недогляд не викликав часом труднощів із отриманням сорока восьми тисяч, — оце і справді велике щастя. Авжеж, — провадив він, — таки велике воно, адже про ті папери я й не подумав.

— Ще б пак, охоче вірю вам, бо про все не подумаєш. Та, слава Богу, пан­отець Бузоні про це подумав.

— Ох, цей любий панотець!

— Завбачливий чоловік.

— Чудовий чоловік, — сказав гість із Лукки. — І він надіслав їх вам?

— Ось вони.

Гість із Лукки од захвату молитовно склав долоні.

— Ви повінчалися з Олівією Корсінарі у церкві Сан-Паоло в Монте-Каттіні, ось свідоцтво священика.

— Еге ж, справді, ось воно, — сказав майор, здивовано розглядаючи документ.

— А це — свідоцтво про хрещення Андреа Кавальканті, видане священиком у Саравецці.

— Усе гаразд, — сказав майор.

— Тоді візьміть ці папери, вони мені не потрібні, і передайте їх вашому синові, він їх збереже.

— Ще б пак! Якби він їх згубив...

— Еге? Якби він