Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

— То довелося б писати туди, — сказав гість із Лукки, — і дуже довго чекати інших.

— Авжеж, це було б нелегко, — потвердив граф Монте-Крісто.

— Майже неможливо, — сказав гість із Лукки.

— Я дуже радий, що ви розумієте цінність цих паперів.

— Гадаю, вони просто неоціненні.

— А тепер, — сказав граф Монте-Крісто, — зведемо річ про матір молодого хлопця...

— Про матір молодого хлопця... — занепокоєно повторив майор.

— Про маркізу Корсінарі...

— А нехай йому! — вигукнув гість із Лукки, бо під ногами в нього виростали нові перешкоди. — Невже й вона потрібна буде тут?

— Ні, — відказав граф Монте-Крісто. — Утім, вона ж...

— Так, так... вона ж бо...

— Віддала данину природі.

— На жаль, це правда, — сказав гість із Лукки.

— Я знав про це, — провадив граф Монте-Крісто, — адже вона померла десять років тому.

— І я й досі побиваюся за нею, — сказав гість із Лукки, діставши з кишені картату хустину і втираючи спершу ліве око, а потім праве.

— Нічого тут не вдієш, — сказав граф Монте-Крісто, — усі ми смертні. Тепер ви розумієте, любий пане Кавальканті, що у Франції нема чого розповідати про те, що ви були п’ятнадцять років розлучені із сином. Усі ці історії про циганів, що крадуть дітей, у нас не в моді. Він у вас виховувався в провінційному коледжі, а тепер ви хочете, щоб він закінчив свою освіту у світському паризькому середовищі. Тим-то й покинули ви Віа-Реджо, де мешкали після смерті дружини. Цього буде достатньо.

— Ви так вважаєте?

— Авжеж.

— Тоді все чудово.

— Якщо раптом поповзуть чутки про ту розлуку...

— То що я тоді скажу?

— Що віроломний гувернер, який запродався ворогам вашої родини...

— Отим Корсінарі, еге?

— Атож... украв дитину, щоб рід ваш згас.

— Правильно, адже він єдиний син.

— А тепер, коли ми про все вже домовилися, коли ви освіжили ваші спогади і вони вас уже не зрадять, ви, сподіваюся, здогадуєтеся, що я приготував вам сюрприз?

— Приємний? — запитав гість із Лукки.

— Бачу, — сказав граф Монте-Крісто, — не можна обманути батьківський зір і серце.

— Гм! — буркнув майор.

— Хтось уже обмовився вам чи радше ви здогадалися, що він тут?

— Хто тут?

— Ваша дитина, ваш син, ваш Андреа.

— Я здогадався, — незворушно відказав гість із Лукки. — То він тут?

— Тут, поруч, — сказав граф Монте-Крісто, — як мій камердинер заходив сюди, то доповів мені про нього.

— Чудово! Чудово! — сказав майор, поправляючи за кожним вигуком лацкани свого сурдута.

— Любий пане Кавальканті, — сказав граф Монте-Крісто, — ваше хвилювання мені зрозуміле. Треба дати вам час, щоб ви оговталися, та й мені треба підготувати до цієї зустрічі хлопчину, який, гадаю, теж нетерпляче очікує її, як і ви оце.

— Не сумніваюся, — сказав Кавальканті.

— Отож, за чверть години ми й постанемо перед вами.

— То ви припровадите його до мене? Ви такі ласкаві, що хочете самі його мені представити?

— Ні, я не хочу ставати поміж батьком і сином, та не турбуйтеся: навіть якби голос крові мовчав, ви не зможете помилитися, бо він увійде цими дверми. Це гарний юнак, білявий, мабуть, аж надто білявий, із ґречними манерами; ну, та ви самі побачите.

— До речі, — вкинув майор, — бачте, я взяв із собою тільки дві тисячі франків, які отримав через всечесного панотця Бузоні. Трохи я потратив на дорогу, тож...

— Тож вам потрібні гроші... цілком природно, любий пане Кавальканті. Ось вам, для рівної лічби, вісім тисячофранкових банкнотів.

Майорові очі засяяли немов карбункули.

— Тож з мене ще сорок тисяч франків, — сказав граф Монте-Крісто.

— Може, ваша ясновельможність хоче отримати розписку? — запитав майор, ховаючи гроші у внутрішню кишеню сурдута.

— Навіщо? — запитав граф Монте-Крісто.

— А задля підтвердження під час ваших розрахунків з панотцем Бузоні.

— Ви дасте мені загальну розписку, як отримаєте ще сорок тисяч франків. Поміж чесними людьми ці застороги зайві.

— Еге ж, і справді, поміж чесними людьми, — сказав майор.

— І ще одне слово, маркізе.

— До ваших послуг.

— Ви дозволите дати вам невеличку пораду?

— Ще б пак! Прошу вас!

— Було б добре, якби ви розлучилися з цим сурдутом.

— Справді? — поспитався майор, самовдоволено розглядаючи свою одіж.

— Авжеж, такі ще носять у Віа-Реджо, та в Парижі, попри всю його елегантність, цей сурдут уже давно не в моді.

— Ото халепа, — сказав гість із Лукки.

— Але якщо він вам так подобається, можете вбрати його під час від’їзду.

— А що я носитиму?

— Те, що знайдете у ваших валізах.

— Як це у валізах? У мене з собою тільки дорожня торбина.

— Із собою, авжеж. Нащо обтяжувати себе зайвими речами? Та й старий вояка полюбляє ходити порожняком.

— Тим-то...

— Але ви передбачливий чоловік і відправили ваші речі вперед. Вони вчора прибули у готель Принців, на вулиці Ришельє, де ви замовили собі номер.

— То у валізах?...

— Гадаю, ви звеліли, щоб ваш камердинер поклав туди все необхідне: цивільне вбрання, мундири. Для особливо врочистих випадків надівайте мундир, це справляє велике враження. Не забудьте і про нагороди. У Франції з них сміються, але все ж таки носять.

— Чудово, чудово, чудово! — сказав майор, дедалі дужче дивуючись.

— А тепер, — сказав граф Монте-Крісто, — коли серце ваше загартоване для бурхливих почуттів, готуйтеся, пане Кавальканті, побачити вашого сина Андреа.

І, з чарівливою усмішкою вклонившись захопленому майорові, граф Монте-Крісто зник за шторою.

XVIII. Андреа Кавальканті

Граф Монте-Крісто увійшов до вітальні, яку Батістен прозивав блакитною; там уже чекав на нього досить вишукано вбраний молодик, якого за півгодини до того підвіз до маєткової брами найманий кабріолет.

Батістен відразу ж упізнав його: то був саме той високий юнак зі світлим чубом, рудуватою борідкою і темними очима, із дуже білою шкірою, якого змалював камердинерові його пан. Тієї миті, коли граф Монте-Крісто увійшов до вітальні, молодик недбало сидів на дивані, неуважно стукаючи по черевику ціпком із золотим наголів’ям.

Угледівши, як увійшов граф Монте-Крісто, він хутко підвівся.

— Граф Монте-Крісто? — поспитався він.

— Так, — відказав той, — а я, здається, маю за честь балакати з віконтом Андреа Кавальканті?

— Із віконтом Андреа Кавальканті, — потвердив молодик, невимушено вклоняючись.

— У вас має бути лист, що заадресований мені? — запитав граф Монте-Крісто.

— Я не згадав про нього через підпис, він видався мені досить чудним.

— Синдбад-Мореплавець, еге?

— Авжеж. А оскільки я ніколи не чув про іншого Синдбада-Мореплавця, крім того, що змальований у «Тисячі й одній ночі»...

— А це один із його нащадків, мій друг, дуже заможний чоловік, англієць, страшенний дивак, майже божевільний, його звати лорд Вілмор.

— Ага, — сказав Андреа, — тепер я все розумію. Тоді все