Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

— Дякую, Борисе. Обіцяю — тільки повернуся з подорожі, надішлю вам подарунок.

— Бажаю успішного завершення ваших мандрів.

— Навзаєм.

Ми встигли випити по келиху вина, а потім Борис посадив мене в потяг на Неаполь. Уранці я був уже там. Пароплав стояв під парами. Прямо на пірсі я купив свіжу газету, в якій писали про вибух на цвинтарі під Сіракузами. За допомогою словника зміг прочитати, що, крім вибуху, були ще й убиті. Конфлікт пов’язували з війною між родинами Вергу та Чічо. В кінці наводили чутки про зникнення всіх трьох братів Вергу, а також про вбивства їхніх людей. Здається, інші родини вирішили не зволікати і прибирали до рук території родини. Ніхто не здогадувався, де поділися три брати.

Я вийшов на палубу і дивився, як віддаляється берег. Давно мріяв побувати в Італії. Вийшло, що не тільки побував, а й виконав те, про що мріяв вже давно. Радості не відчував, знав, що помста не тішить. Подумав про Моніку. Колись я розповім, що зробив для її матері чудову могилу. А може, і не буду розповідати, бо про деякі речі краще не знати. Нехай усе залишиться між мною та Ізабеллою.

Я повернувся в каюту і влігся спати. Вночі прокинувся від того, що пароплав хилитало. Шторм. Вийшов у коридор, побачив схвильованих і блідих пасажирів, які перелякано перемовлялися. На палубу не випускали. Чутно було, як завивав вітер і гепали хвилі. Пароплав намагався зустрічати їх носом і стрибав, наче вершник на дикому коні. Пасажири одягнулися, стояли в коридорі з речами, мабуть, готувалися тікати. Але куди втечеш посеред моря? Я повернувся в каюту, прислухався. Якісь розмови, крики, тупотіння в коридорі. Аби хоч трохи міг зрозуміти, про що балакають, але де там. Просидів до самого ранку. Думав про пригоди Одіссея. Спочатку про ту війну, через яку він поплив абикуди. Війна була через жінку, я цих стародавніх греків розумів краще, ніж сучасних босяків. А потім подумав, що доля не хоче пускати мене до Моніки. Я вже сьогодні мусив би побачити її, але де там. Двигуни замовкли, пароплав колихався на хвилях, наче мертва риба. Вдалині виднівся берег. Але він не тішив. Той берег, до якого я плив, мусив бути на заході, а цей був на сході. Я прилаштувався до кількох пасажирів, які почали роздивлятися мапу. Тицяли пальцями в острів між Італією-чоботом та Іспанією-квадратом. Здається, нас відносило потроху до цього острова. І належав він, за мапою, саме Італії. Потім двигуни загули, — мабуть, не всі, бо пароплав дуже неквапливо поплив до острова. Зупинився навпроти невеличкої бухти. Нас човнами перевезли на берег. Команда щось пояснювала всім пасажирам, мені теж, я кивав, але геть нічого не розумів. У човні до мене забалакали, я показав, що німий. Відчепилися. На березі стояло невеличке рибальське село. Там нас погодували, щось пояснювали, потім прибув невеликий пароплав. До нього вишикувалася черга, але всіх він забрати не міг. Люди знали, куди плив пароплав, а я — ні. Мабуть, до якось міста тут, на острові, бо поплив уздовж берега, а не у відкрите море.

Я трохи розгубився. Мене вже могли шукати. Не мене, а якогось іноземця, що організував вибух у Сіракузах. Ми, звісно, ховали сліди, але всяке могло бути. Треба якось доплисти до Іспанії. А я ж і поговорити ні з ким не міг. Тільки відкрию рота, одразу зрозуміють, що іноземець. Сидів на бережку і думав, що робити. Прийшов іще один невеличкий пароплав, який мав забрати останніх пасажирів. Залишитися непомітним у цьому селищі неможливо. Сів на пароплав. Він повіз нас на південь, за кілька годин довіз до міста, де всі вийшли. Люди підходили до великої об’яви, що висіла на стіні, читали, обговорювали і розходилися. Я запам’ятав слова, відійшов, подивився у словник. Виходило, що завтра мусив прийти новий пароплав, який мав забрати всіх і таки відвезти до Барселони.

Узяв валізу і пішов вештатися вулицями. Побачив якийсь місцевий трактир. Пахло смачно. Я на мигах показав, що хочу їсти, вдавав німого. Мені принесли миску варених овочів із квасолею, тарілку смаженої риби і хліба, ще й кухоль пива. Я добряче повечеряв. Уже вечоріло, я показав, що хочу спати. Господар, мабуть, сказав ціну, я подав йому на долоні монети, він узяв скількись, а потім провів через двір до невеличкої кімнати. Коли він пішов, я перевірив двері й віконце, подивився, куди тікати, якщо буде потреба, а потім уже влігся спати. Настрій був поганий, я постійно думав, що вже б тримав Моніку на руках, якби не клятий шторм. Та що тут вдієш?

Майже не спав, поснідав і побрів до порту. Пароплав уже стояв. Двоє матросів і помічник капітана біля трапа перевіряли квитки. Я показав свій, мені щось сказали, я ніяково усміхнувся і пройшов далі. Мені мали сказати номер каюти. Слово я запам’ятав, але не знав, як воно пишеться, щоб подивитися у словнику. Вирішив постояти на палубі. Нехай уже пароплав відпливе, а там розберуся.

Усі пасажири зайшли, трап підняли, загули двигуни, і пароплав почав потроху відпливати від пірса, коли я побачив дві машини, що летіли в порт. На них був напис, я подивився у словнику, виявилося, що це жандарми. Зупинилися на пірсі й почали відчайдушно сигналити. Із них вискочили чоловіки у формі. Якби вони приїхали хоч на кілька хвилин пізніше, ми б були вже у відкритому морі. А так пароплав повернувся до пірса. Пасажири вийшли на палубу дивитися, що сталося, жваво обговорювали. Онде на пірс виїхав іще десяток вершників у формі. Я не сумнівався, по чию вони душу. Відійшов на протилежний борт. Тут нікого не було. Озирнувся і поліз під брезент, яким був укритий рятувальний човен. Вліз між човном та бортом і принишк.

Пароплав причалив, хтось гучно кричав накази. Мабуть, просили пасажирів розійтися по каютах. Далі кілька годин шукали. Я тихенько лежав і чекав. Сподівався, що, перевіривши каюти і не знайшовши нікого, жандарми підуть. Але де там! Вони почали шукати на палубі. Я почув, як зашелестів