Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

— Ходімо.

Ми пішли до цвинтаря. Не дорогою, а стежками через поля. Вийшли, вже коли стемніло. Трохи поблукали, знайшли скелю. Будівельники обтесали схил у тому місці, де можна було залізти. Тепер скеля стала неприступна. Але в кущах неподалік була драбина. Ми приставили її, залізли, затягнули драбину. Не спали. Рано вранці Борис зліз і пішов до входу на цвинтар, де сховався у кущах. Я залишився на скелі.

Прийшли будівельники, які закінчили відновлювати склеп. Потім привезли скульптуру. Я роздивився її. Непогано, непогано. Жінка вийшла не така вишукана, як Ізабелла, але гарна. І добряче прибивала списом змій. Будівельники саме сіли перепочити, коли прийшло четверо в костюмах. Почали все оглядати. Один спробував залізти на скелю, але схили були дуже круті. Пострибав і пішов геть. Я лежав на верхівці, час від часу дивився в бінокль на дорогу. З’явилася ціла колона машин. Чотири штуки. Борис їх теж побачив, прибіг до будівельників і наказав іти в сторожку доглядача, де їх чекав обід. Будівельники дружно пішли туди, а Борис бічними стежками повернувся до входу.

За кілька хвилин на головній алеї цвинтаря з’явилися приїжджі. Попереду йшло п’ятеро людей, що тримали в руках гвинтівки і уважно дивилися навколо. А он і брати Вергу. Троє чоловіків, усім за сорок. Невисокі, лисуваті, кругленькі. За ними з десяток охоронців. Теж із гвинтівками, а один навіть ніс на плечі кулемет «льюїс». Добре підготувалися, що тут скажеш. Ось зупинилися біля скульптури, що стояла на віддалі від склепу. Обдивилися і обурено закрутили головами. Потім спустилися в улоговину, де стояв відбудований склеп. На ньому причеплена табличка з надписом італійською: «Змій буде розчавлено». Гості почали лаятися.

Я цього вже на бачив, мотузкою спустився зі скелі й обходив її. Вийшов до гостей зі спини, підійшов до скульптури. Побачив, що внизу бійці Вергу збивають табличку. Подивився на годинник. Десять секунд. Подивився на папірець, там Борис написав, як буде італійською «ви будете згадувати Ізабеллу в пеклі» і далі — теж італійською — те, що я про них думав. Я вимовив гучно, вони мусили зрозуміти, бо цілу ніч Борис ставив мені вимову.

Так, зрозуміли. Брати вказали на мене і заволали. Мабуть, наказували взяти живим, бо бійці не стріляли. Кілька кинулося до мене, коли пролунав вибух. Вісім пудів динаміту в скелі зробили свою справу: відкололи величезним шматок каменю, який посунувся вниз і накрив склеп і всіх, хто стояв біля нього. Всіх братів Вергу та їхню охорону, крім трьох, що побігли до мене. Ці попадали з переляку, їх довелося дострелити. Біля входу на цвинтар стріляли — там Борис мусив розібратися з шоферами. Я підійшов до купи каміння, яка височіла на місці склепу. Подумав, що Ізабелла була б задоволена такою могилою. Відтягнув тіла вбитих охоронців у кущі. Прибігли перелякані будівельники. Я наказав розрівняти місце обвалу і поставити скульптуру там. Заплатив і пішов. Біля входу чекав Борис. Він пробив шини трьом машинам, а в четвертій сидів за кермом. Ми рушили в бік Мессіни. Встигли на вечірній пором до Реджо-ді-Калабрії, який вивіз нас із Сицилії. У Реджо ми запланували роз’їхатися. Борис збирався до Бріндізі, щоб звідти плисти до Салонік і повертатися до Одеси. Я ж планував їхати в Неаполь, де мав сісти на пароплав до Барселони.

Ми стояли на вокзалі в Реджо.

— Іване Карповичу, невже це все було заради баби?

— Не вживай це слово щодо Ізабелли.

— Ну добре, заради жінки!

— Коханої жінки, це важливо.

— Господи, Іване Карповичу, ми ж серйозні люди! Яке там кохання? Залиште це слинявим гімназистам!

— Я не залишу.

— Іване Карповичу, серйозні люди не починають війну за баб. Тобто за жінок. У кожної з них своя ціна! Якби Бенціон Менделевич знав, що пані Анетта у Харлама, він би не почав війну. Бо несерйозно воювати за жінок!

— А що б він зробив?

— Він би сказав Харламу ціну. Анетта — майно, Бенціон Менделевич володів ним і втратив, бажав би отримати компенсацію. От якби Харлам відмовився платити, була б війна, бо гроші — поважний привід. Гроші, а не якісь романтичні вигадки!

— У вас так, Борисе, у мене — інакше.

— Жінки не варті війни за них. Не варті, щоб за них чіплятися. Вони однакові. Зникла ця — береш другу, і все добре.

— А я воював. І буду воювати, якщо виникне потреба.

— Але... — Борис завмер, потім кивнув. — Ну так, добре. Чого б це я вчив вас, Іване Карповичу? Це ви можете навчити хоч кого. Ви знову все чудово вигадали. Блискуче. Скеля, вибухівка, відновлений склеп, скульптура. Я думав, що ви спробуєте розпочати війну між родинами.

— На це в мене не було часу, я хотів зробити все швидко.

— І зробили. Дякую вам, Іване Карповичу. Ця поїздка виявилася для мене дуже корисною. Я багато чого навчився і переконався, що ви та людина, яку краще не мати за ворога. Ось чек. Його приймуть у будь-якому банку.

— У мене є гроші.

— Це подяка Бенціона Менделевича. А від мене ось, візьміть іще один годинник. Я вам уже дарував один і сподіваюся, що не він навів на вас усі подальші пригоди. Сподіваюся, цей годинник слугуватиме вам довше. А ще ось вам два словники, італійський та іспанський, на випадок, якщо схочете вчити мови.