Читати книгу - "Рукопис, знайдений у Сараґосі"

Одного вечора, повертаючись до себе, я якраз зачиняв двері, коли відчув, що хтось тягне мене за полу. Я обернувся і пізнав Бускероса.

— Нарешті я тебе впіймав, сеньйоре, — сказав він. — Кавалер Толедо жаліється, що вже дуже давно не бачив тебе, що ти ховаєшся від нього й що він навіть не здогадується, чим ти таким важливим зайнятий. Я попросив у нього двадцять чотири години часу, після чого пообіцяв йому про все детально розповісти. Як бачиш, мені пощастило. Але ти, паничу, не забувай, що маєш ставитися до мене з пошаною, я ж бо одружений з твоєю мачухою.

Ці останні слова нагадали мені, як сильно Бускерос посприяв смерті мого батька, тож я не стримався, поставившись до нього зневажливо, і мені вдалося його позбутися.

Наступного дня я пішов до герцоґині й розповів їй про цю нещасливу зустріч. Вона була, схоже, сильно збентежена.

— Бускерос, — сказала вона, — це шпигун, від якого нічого не приховаєш. Треба вберегти Леонору від його цікавості. Я ще сьогодні відправлю її в Авілу. Не сердься на мене за це, Авадоро, я роблю це для вашого спільного щастя.

— Сеньйоро, — відповів я, — умовою щастя є виконання бажань, я ж ніколи не бажав собі стати чоловіком Леонори. Незважаючи на це, мушу визнати, що тепер я прив’язався до неї, і з кожним днем любов моя все сильніша, якщо вже вжити такий вираз, бо вдень я її ніколи не бачу.

Того ж вечора я пішов на вулицю Ретрада, але нікого не застав. Двері й вікна були зачинені.

Через кілька днів Толедо звелів покликати мене до себе в кабінет і сказав:

— Я говорив про тебе королю. Наш найсвітліший володар посилає тебе з депешами до Неаполя. Пітерборо, цей знатний англієць, хоче побачитися зі мною в Неаполі в дуже важливих справах. Його королівська величність не бажає, щоб я туди їхав, тож ти повинен заступити мене. Однак, — додав він, — мені здається, що цей намір не дуже тобі до смаку.

— Я безконечно вдячний його королівській величності за ласку, — відповів я, — але маю тут в Мадриді покровительку, без дозволу якої не насмілюся нічого зробити.

Толедо усміхнувся й сказав:

— Я вже говорив про це з герцоґинею; зайди сьогодні до неї.

Я пішов до герцоґині, яка сказала мені:

— Любий Авадоро, ти знаєш у якому стані перебуває іспанська монархія. Королю вже недовго до смерті, й на ньому закінчується австрійська гілка. У таких критичних обставинах кожен справжній іспанець повинен забути про себе й скористатися всіма можливостями послужити своїй країні. Твоя дружина перебуває в безпечному місці. Леонора не писатиме до тебе, бо писати вона не вміє; кармелітки її цього не навчили. Я заступлю її в цьому, і якщо вірити дуеньї, то незабаром сповіщу тобі новини, які тебе ще сильніше з нею пов’яжуть.

Говорячи це, герцоґиня опустила очі, зачервонілася, після чого дала мені знак, що я можу йти.

Я відправився до міністра по розпорядження, що стосувалися зовнішньої політики й охоплювали також управління Неаполітанським королівством, яке хотіли всіма способами прив’язати до Іспанії. Виїхав я наступного дня й відбув подорож з усією можливою поспішністю.

Дані мені доручення я почав виконувати із завзяттям, характерним для кожного новачка, однак усі свої вільні хвилини присвячував спогадам про Мадрид. Що б там не було, але герцоґиня кохала мене, вона сама мені це визнала; породичавшись зі мною, вона звільнилася від своєї пристрасті, однак зберегла прив’язаність, тисячі доказів якої я від неї отримав. Леонора, таємнича богиня моїх ночей, дарувала мені в шлюбі чари насолод. Спогади про неї панували в моїх думках і в моєму серці. Моя туга за нею мало не переходила в розпач. Крім цих двох жінок усі інші представниці прекрасної статі були мені байдужі.

Листи від герцоґині приходили до мене разом з паперами від міністра. Вони були не підписані, почерк також був змінений. Я довідався, що Леонора завагітніла, але була хвора й дуже підупала на силах. Незабаром прийшла до мене звістка, що я став батьком і що Леонора страшенно страждає. Новини, які я діставав про її здоров’я, немовби підготовлювали мене до страшного удару, який невдовзі мав спіткати мене.

Врешті-решт я побачив Толедо, який приїхав у самий несподіваний для мене момент. Він кинувся в мої обійми.

— Я приїхав, — сказав він, — у королівських справах, але насправді мене прислали обидві герцоґині.

З цими словами він простягнув мені листа, якого я відкрив тремтячими руками. Герцоґиня сповіщала мені про смерть Леонори й висловлювала співчуття, пропонуючи найчулішу дружбу.

Толедо, який віддавна мав на мене великий вплив, скористався ним, щоб заспокоїти мене. Я мало знав Леонору, але вона була моєю дружиною, і думка про неї поєднувалася з найсолодшими спогадами про наш недовгий зв’язок. Хоча біль минув, я весь час був сумним і пригніченим.

Толедо узяв на себе всі справи, а коли вони були завершені, ми повернулися до Мадрида. Недалеко від столичних воріт він висів з карети і якимись звивистими стежками відвів мене на цвинтар кармеліток. Там він показав мені урну з чорного мармуру. На постаменті блищало ім’я Леонори Авадоро. Я облив надгробок гіркими сльозами й кілька разів вертався до нього, перш ніж пішов привітатися з герцоґинею. Вона не образилася, навпаки, під час першої нашої зустрічі поставилася до мене з симпатією, що межувала з ніжністю. Відвела мене у віддалену кімнату й показала дитину в колисці. Моя схвильованість сягнула крайніх меж. Я впав на коліна, герцоґиня простягнула мені руку й наказала підвестися, після чого дала знак, щоб я вже йшов.

Наступного дня я був у міністра, який представив мене його королівській величності. Толедо, висилаючи мене до Неаполя, шукав приводу, щоб здобути для мене якісь милості. Я був удостоєний звання кавалера ордена Калатрави. І хоча ця відзнака не ставила мене нарівні з першими вельможами, однак значно вже до них наближала. Відтоді обидві герцоґині й Толедо намагалися довести всім і кожному, що вважають мене за рівного собі. Зрештою, я їм завдячував усією моєю долею, тож вони із задоволенням спостерігали за моїм піднесенням.

Незабаром герцоґиня Авіла доручила мені залагодити певну справу, яку мала в Раді Кастилії. Я виконав її доручення з ретельністю й обачливістю, які збільшили повагу моєї покровительки. З кожним днем герцоґиня ставала до мене все прихильнішою. І тут починається найдивовижніша частина