Читати книгу - "Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море"

заміж за власника ферми лисиць на Алясці; у неї тепер були дім, діти і свої турботи та радощі. Але віддана мала Каконіта не забувала свого любимого капітана. Вона часто писала йому з Америки і не раз просила дозволити їй повернутися, щоб вести його господарство. Проте Амундсен не міг прийняти цієї жертви. Він не хотів, щоб його улюблениця жила самітно в порожньому домі над фіордом і, як і він, перейнялась образою та розчаруванням. Тому він дуже зрадів, довідавшись, що вона вже заручена, і урочисто обіцяв їй приїхати колись до неї в гості. Іноді він з сумом думав, що людська злоба позбавила його навіть тієї радості, яку принесли в його дім прийомні дочки-чукчанки.

І ось тепер, щоб заповнити чимось нестерпну пустку, заробити на прожиток і сплату боргів, Амундсен узявся до літературної праці. Одначе робота не давала йому забуття. Лише зусиллям залізної волі він змушував себе не кидати її. Видавці багатьох країн чекали його нових книжок. Цього разу він вирішив розповісти більше про себе, описати роки запеклої боротьби з полярними льодами. Та коли почав згадувати минуле, не зміг обійти завданих йому кривд і дав волю почуттю глибокої образи. У своєму останньому творі — «Моє життя дослідника» — він забагато місця присвятив італійському генералові, який позбавив його радості великого успіху. Про це свідчить, між іншим, хоча б така фраза: «Можливо, було б краще, якби моя омріяна трансполярна експедиція на «Норвегії» взагалі не відбулася».

Тепер він був самотній. Страшенно самотній. І нікому було подати йому навіть склянку гарячого чаю. Іноді, коли він, заглиблений у роботу, сидів за столом, йому здавалося, що, як і раніше, з кухні долинає знайоме бряжчання посуду, а крізь шпарини у дверях просочується гіркуватий запах кави. Ні, то шумів вітер чи турлюкав у стіні цвіркун, монотонна пісня якого починалась із смерканням і кінчалася на світанку. В каміні давно вже прогоріли березові поліна, в кімнаті ставало все холодніше, і все повільніше біг по папері олівець.

«Посуд забряжчить, коли ти сам заходишся біля нього, кава запахне, якщо ти її завариш, а щоб не клякнули пальці — затопи камін», — кепкував Амундсен сам із себе. Він ніколи не думав, що самотність буде така важка для нього. Часом тужив за сповненим діяльності життям, від якого добровільно відійшов, але йому здавалося, що він нікому вже не потрібен. Через борги Амундсен не міг дозволити собі найняти служницю, а втім, ставши відлюдником, він взагалі не хотів, щоб у його життя ввійшов хтось новий, незнайомий.

Часто добивалися до нього в Сарпсборг його давні шанувальники і кореспонденти з різних країн. Але даремно вони стукали у хвіртку, у замкнені двері. Ніхто їм не відчиняв.

Були, одначе, й такі люди, яких Амундсен нетерпляче ждав, — його давні друзі-полярники.

«Для вас, мої любі, двері мого дому завжди відчинені!» — радісно говорив їм Амундсен, і його пригаслі очі знову спалахували юнацьким блиском. «А пам'ятаєш?» — раз у раз лунало в запустілому будинку, і він сповнювався гомоном жвавої розмови. Усе навколо одразу набувало інших барв, запахів і ставало напрочуд гарним. Свердруп, Олонкін, Ліндстрьом, Хансен, Рісер-Ларсен і Дітріксен приносили із собою атмосферу полярного братерства, в якій Амундсен відпочивав душею. Їхня доброзичливість, щира прихильність примушували його забути про самотність, заміняли ті ніжні почуття, яких так бракувало йому. Що вдієш, не зміг він вчасно осягти своє щастя, весь час воно вислизало з його рук. Може, він був надто вимогливий до інших, а сам не хотів нічим поступитися?

Коли фіорд знову наповнився весняним шумом хвиль, коли перші шпаки повернулися до своїх гнізд і зазеленів березовий гай, Амундсен навстіж розчинив двері свого дому. В Сарпсборг приходили молоді й старі, корабельники з верфі, місцеві рибалки з околиць, усе частіше приїжджали здалека давні знайомі. Безповоротно щезла примара самотньої старості. Руал тепер боявся її найбільше, бо вона несла з собою неміч. На гомінливій людяній вулиці в Крістіанії він побачив якось дідуся, котрого штовхали в натовпі.

— Чого тобі, діду, вдома не сидиться? Чого ти плутаєшся у людей під ногами? — почувся чийсь нетерплячий молодий голос.

Дідусь знітився, безпорадно закліпав очима, ніби вибачався, що ходить іще по землі.

— Не дай бог дожити до такого! — схвильовано прошептав Амундсен.

І він позаздрив Шеклтону, котрий умер на кораблі, в дорозі до Шостого континенту, і його поховали в кам'янистій землі острова Південна Георгія, до якого долинали тільки плескіт хвиль і крик чайок. Заздрив він також Омдалю, що загинув на посту, за кермом, під час польоту в Арктику, і навіть Скотту, якого спіткала смерть в антарктичному поході, і він тепер лежав у крижаній гробниці на краю світу…

— Який він насправді, цей ваш Амундсен? Розкажіть мені, колего, ви ж знаєте його.

Рамм, що не сподівався такого питання, глянув на англійського журналіста, приклав до губів палець і кивнув головою на Амундсена, що саме виступав з промовою.

— На власному досвіді я пересвідчився, що дирижабль не має перспективи як засіб зв'язку в полярних умовах. Він, на жаль, не виправдав сподівань, так само як і аеростат шведського аеронавта Андре. Я певен, що в недалекому майбутньому, років через двадцять, найбезпечнішим і найшвидшим засобом сполучення між Європою, Америкою і Азією стане літак. Не забуваймо, що найкоротший шлях між цими частинами світу пролягає над Північним Льодовитим океаном. Сміливий політ з Барроу на Шпіцберген усього за двадцять годин, який здійснили чудові полярні льотчики Уїлкінс і Ейслсон, яких ми сьогодні тут вітаємо, цілком підтверджують мої припущення…

У залі, де відбувався банкет, панувала тиша, погляди всіх присутніх були зосереджені на худорлявому аскетичному обличчі промовця, освітленому миготливими вогниками свічок, що стояли на столі у високих канделябрах.

— Я тим більше пишаюсь вами, — знову залунав сильний голос Амундсена, — що, пролітаючи над Північним Льодовитим океаном, ви не піддалися спокусі завернути до полюса. Це доказ вашої великої громадянської мужності. Ви робили це не задля оплесків натовпу, якого ніщо не цікавить,