Читати книгу - "Історія Лізі"

— Не бреши мені, що ти нікуди не ходив, малий паскуднику, я обійшов увесь цей довбаний дім!

Я думаю, чи не сказати йому, що я був у сараї, але знаю, що цим я не поліпшу своє становище, а тільки погіршу. Я пригадую, як Пол казав мені, ніколи не переч татові, коли з ним не гаразд, коли він стає поганим, а що я знаю його думку про те, де я був, то кажу йому так, тату, так, я ходив у Місячне Коло, але тільки для того, щоб покласти квіти на могилу Пола. І це спрацьовує. Бо, нарешті, він принаймні розслаблюється. Він навіть хапає мене за руку, підводить на ноги, а потім обтрушує, ніби побачив на мені сніг або якийсь бруд. На мені нічого такого немає, але, може, він щось і бачить. Хто знає.

Він каже:

— Там усе гаразд, Скуте? З його могилою все гаразд? Ніхто її не пошкодив?

— Усе гаразд, тату, — кажу я.

Він каже:

— Я казав тобі, Скутере, що нацисти вже тут? Певно, казав. Вони поклоняються Гітлерові в підвалі. Там стоїть керамічна статуя цього мерзотника. Вони думають, я не знаю.

Мені лише десять років, але я знаю, що Гітлер помер ще в кінці Другої світової війни. Я також знаю, що ніхто з фірми ЮС-Ґіпум не поклоняється в підвалі навіть його статуї. Я знаю також і третю річ, яка ніколи не спадає на думку татові, коли він у стані психодіотизму, й тому запитую:

— Що ти маєш намір робити?

Він нахиляється до мене, і я думаю, тепер він точно мене вдарить або, принаймні, знову мене трястиме. Але натомість він дивиться мені у вічі (я ніколи не бачив їх такими великими й такими чорними) і хапає себе за вухо.

— Що це, Скутере? Чим це тобі здається, друзяко Скут?

— Це твоє вухо, тату, — кажу я.

Він киває головою, все ще тримаючи себе за вухо і не відриваючи своїх очей від моїх очей. Скільки років відтоді минуло, а я досі іноді бачу ці очі у своїх снах.

— Я маю намір із цим покінчити, — каже він. — і коли час надійде… — Він наставляє палець і зображує постріли. — Я пристрелю кожного покидька, Скутере. Кожного смердючого нациста.

І він міг би це зробити. Мій батько міг би це зробити й здобути паскудну славу. Ми могли б прочитати в одній із газет: ПЕНСІЛЬВАНСЬКИЙ САМІТНИК У НАПАДІ ШАЛУ ВБИВАЄ ДЕВ'ЯТЬОХ СВОЇХ КОЛЕГ ПО РОБОТІ, МОТИВ — НЕВІДОМИЙ. Але перш ніж він до цього дійшов, психодіотизм штовхнув його на інший шлях.

Місяць лютий був ясний і холодний, та, коли приходить березень, погода змінюється, а з нею змінюється й тато. У міру того як підіймається температура, у небі збираються хмари й починають випадати дощі зі снігом, він стає похмурим і мовчазним. Він перестає голитися, потім — приймати душ, потім — готувати нам їжу. Потім настає день, здається, то був третій день того місяця, коли до мене доходить, що три дні, протягом яких він іноді не ходив на роботу, бо до цього працював по три зміни підряд, розтяглися на чотири… потім на п'ять… і на шість. Нарешті я наважуюся запитати його, коли він піде на роботу. Мені страшно його про це запитувати, бо тепер він відбуває більшість своїх днів або нагорі у своїй спальні, або внизу, лежачи на канапі й слухаючи музику кантрі, яку передають із Вілінґа, Західна Вірджинія. Він майже не озивається до мене, незалежно від того, де перебуває, і я бачу, як бігають його очі щоразу, коли він ними дивиться, ніби видивляється, чи немає десь поблизу людей-психодіотів, людей кривавого була. Тож мені зовсім не хочеться про щось запитувати його, проте я мушу, бо якщо він не повернеться на роботу, то що з нами буде? У десять років людина вже розуміє, що, коли гроші перестають надходити, світ стає іншим.

— Ти хочеш знати, коли я повернуся на роботу, — каже він замисленим голосом.

Він лежить на канапі, все його обличчя заросло густою щетиною. Він лежить там у старому рибальському светрі, штанях від робочої спецівки, з яких стримлять босі ноги. Він лежить там, а тим часом Ред Совін співає по радіо «їдьмо!».

— Так, тату. — Він підіймається на лікті й дивиться на мене, і я бачу, що він відійшов. Але найгірше — щось ховається в ньому, зростає, стає дедалі сильнішим, чатує на свій час. — Ти хочеш знати. Коли. Я. Повернуся. На роботу.

— Я думаю, це твоя справа, тату, — кажу я. — Я, власне, прийшов запитати, чи ти хочеш, щоб я зготував каву.

Він хапає мене за руку, й увечері я побачу темні синці на тому місці, де його пальці вгородилися в моє тіло. Чотири синці у формі його пальців.

— Хочеш знати. Коли. Я. Повернуся. Туди. — Він пускає мою руку, підводиться й сідає. Очі в нього більші, ніж будь-коли, і вони не хочуть бути спокійними. Вони стрибають у своїх очницях. — Я більше не піду туди ніколи, Скоте. Те місце тепер закрите. Те місце полетіло до дідька. А ти хіба нічого не знаєш, ти, тупий малий паскуднику? — Він дивиться на брудний килим вітальні. На радіо Ред Совін поступається місцем Ферлінові Гаскі. Потім тато знову підводить погляд, і тепер він справді тато, і його слова мало не розривають мені серце. — Може, ти й тупий, Скутере, але ти славний хлопець. Ти мій славний хлопець. Я нікому не дозволю тебе скривдити.

Потім він знову лягає на канапу, відвертає обличчя й каже мені, щоб я більше не турбував його, він хоче подрімати.

Уночі я прокидаюся на звук мокрого снігу, який стукає в шибки вікон, і бачу, що він сидить на моєму ліжку й усміхається до мене. Але це не він усміхається. У його очах немає майже нічого, крім психодіотизму.

— Тату? — кажу я, а він мені нічого не каже.

Я думаю: «Він мене вб'є. Схопить руками мене за шию й задушить, і все, що ми з ним пережили, усі наші випробування з Полом були марними».

Але натомість він каже досить здушеним голосом: «Спи далі» і підводиться з ліжка, і виходить, смикаючись, як це для нього властиво, виставивши вперед підборіддя й виляючи задом, ніби вдає