Читати книгу - "Вiйна Калiбана, Джеймс С. А. Корі"

гарною була броня, з неї жодної користі, якщо солдат у ній не

міг лазити по трапу, про слизати крізь люки, спроєктовані під

людей, і граційно маневрувати в мікрогравітації.

Боббі піднялася трапом до наступного люка і натиснула на

кноп ку. Термінал відповів червоним попереджувальним

світлом. Покопавшись кілька секунд у меню, Боббі дізналася

причину: вони зупинили пасажирський ліфт якраз над люком, а потім вимкнули його, створивши барикаду. Тобто вони щось

підозрювали.

Боббі оглянула приміщення — ще одну зону відпочинку, яка

майже не відрізнялася від попередньої — поки не знайшла

найвірогідніше місце, де вони могли заховати свої камери.

Помахала рукою. «Мене не зупинити, чуваки».

Вона злізла з трапа й пішла до розкішної ванної. На такому

чепурному кораблі її навряд чи доречно називати гальюном.

Трохи пошукавши, знайшла на перегородці непогано

прихований службовий люк. Замкнений. Боббі вирвала його зі

стіни.

По той бік вона побачила сплетіння труб і вузький коридор, в який ледь змогла протиснути свою броню. Залізши, тягнула

себе по трубах уздовж двох палуб, а тоді вибила службовий люк

до кімнати і вилізла.

Цей відсік виявився допоміжним камбузом. Під однією стіною

був ряд пічок, а навколо — кілька холодильних установок та

купа робочих поверхонь, і всі вони блищали нержавійкою.

Костюм попередив, що на неї наведена зброя, і перемкнув

режим, перетворивши зазвичай невидимі інфрачервоні

промені, націлені на неї, на ледь помітні червоні промені. На її

груди падало шість, і всі виходили з компактної чорної зброї

в руках охоронців «Мао-Квіка» на іншому боці приміщення.

Боббі піднялася. Треба віддати їм належне, ці головорізи не

відступили. Її дисплей пройшовся по базі даних зброї

і повідомив, що вони озброєні 5-міліметровими пістолетами-кулеметами з магазинами стандартної ємності триста куль

і швидкістю стрільби десять куль на секунду. Якщо вони не

користувалися фугасними бронебійними набоями — навряд чи, адже прямо позаду неї був корпус кораб ля — костюм оцінив

рівень загрози як низький.

Боббі переконалася, що зовнішні динаміки досі ввімкнені, й почала:

— Слухайте, чуваки, давайте...

Вони відкрили вогонь.

Одну довгу мить увесь камбуз поринув у хаос. Потужні

пластикові набої відлітали від її броні, відбивалися від

перегородок і стрибали приміщенням. Вони розривали

контейнери з консервами, скидали горщики і каструлі

з магнітних гаків та підкидали менше кухонне начиння

у повітря, створюючи куряву з нержавійки і пластикових

уламків. Одна з куль відскочила особливо невдало і влучила

охоронцю посеред носа, пробивши діру в голові й поваливши

його на підлогу з майже комічним здивуванням на обличчі.

Не процокало і двох секунд, як Боббі прийшла у рух, кинувшись через сталевий острів у центрі приміщення та

зносячи решту п’ятьох охоронців простягнутими руками — як

регбістка, котра біжить відбирати м’яч. Із глухим, але відчутним

гуркотом вони відскочили від дальньої перегородки й нерухомо

сповзли на землю. На дисплей почали вилізати їхні життєві

показники, але вона вимкнула їх, не дивлячись: не хотіла знати.

Один із охоронців заворушився і почав піднімати зброю. Боббі

лагідно його підштовхнула — пролетівши через все приміщення,

він уперіщився у протилежну перегородку і більше не

ворушився.

Оглянула приміщення в пошуках камер. Не побачила, але

сподівалася, що вони там усе ж є. Якщо вони це бачили, то, може, більше не кидатимуть на неї своїх людей.

На кільовому трапі Боббі виявила, що вони заблокували ліфт, заклинивши відчинений люк ломом. Базові протоколи безпеки

корабля не давали ліфтові переміщатися на іншу палубу, якщо

верхня не запечатана. Боббі висмикнула лом, кинула його через

кімнату і натиснула кнопку виклику. Ліфт піднявся шахтою

трапа на її поверх і зупинився. Вона заскочила всередину

і натиснула на