Читати книгу - "Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим, Даніель Дефо"

звістка для подорожніх, але вона свідчила про велику дбайливість про них з боку губернатора, і ми раділи, що матимемо конвой. Дійсно, через два дні нам прислали двісті солдатів китайського гарнізону з якогось міста і триста солдатів із Нома, і з ними ми бадьоро рушили в путь. Триста солдатів із Нома йшли спереду нас, а двісті були в ар’єргарді; наші люди йшли обабіч верблюдів з вантажем; а весь караван був посередині. В такому порядку, готові до бою, ми почували себе не слабшими за десять тисяч монгольських татар, якби вони з’явились; але коли другого дня це справді сталося, вийшло зовсім інакше.

Рано-вранці, вийшовши з невеличкого, добре розташованого містечка Шангу, нам довелось переїжджати паромом річку. Якби татари дізнались про це від розвідників, їм треба було б атакувати нас якраз тоді, коли караван переправився вже на той бік, а ар’єргард трохи відстав. Проте вони не з’явились.

Через три години, вступивши в пустиню, що тяглась на п’ятнадцять-шістнадцять миль, ми відразу побачили велику куряву і з цього довідались, що ворог близько. Справді, татари були зовсім під боком і вже мчали до нас чимдужче.

Китайці, що були в авангарді і напередодні так похвалялись, почали хвилюватись і разу у раз поглядати назад, а для солдата, на мою думку, це вірна ознака, що він збирається тікати. Мій старий моряк, що їхав поруч зі мною, погодився з цим, і сказав:

— Сеньйоре англійцю, цих хлопців треба підбадьорити, інакше вони занапастять нас усіх. Якщо татари нападуть на нас, вони не вдержаться.

— Я згоден з вами, але що нам робити? — спитав я.

— Що робити? — повторив він. — Нехай п’ятдесят наших людей стануть у них на флангах і піддадуть їм духу; тоді вони битимуться, як хоробрі серед хоробрих, а інакше всі вони накивають п’ятами.

Я зараз же під’їхав до нашого старшини і сказав йому про це. Він цілком погодився з нами. П’ятдесят наших людей стали на правому фланзі авангарду і стільки ж на лівому; решта зосталася в резерві. Двісті китайців становили окремий загін для охорони верблюдів. При потребі вони мали виділити сто чоловік для посилення нашого резерву.

Тим часом незліченними лавами надійшли татари; ми не могли сказати точно, скільки їх було, але вважали, що їх було не менше десяти тисяч. Спочатку підійшла одна ватага, роздивилась на наше розташування і пройшла якраз перед нашим фронтом. Коли вони опинились на відстані пострілу, наш старшина наказав обом флангам виступити вперед і випалити всім разом. Татари відійшли назад, мабуть, сказати своїм, якої зустрічі ті можуть сподіватись. Очевидно, наш салют не сподобався їм, бо вони відразу ж спинились, постояли, ніби щось обмірковуючи, а тоді повернули назад, відмовившись від своїх намірів і поки що нічого нам не зробивши. В наших умовах, що не дуже сприяли для бою з таким численним ворогом, це було дуже добре.

Через два дні ми добрались до міста Ном чи Нон. Там ми подякували губернаторові за його дбання про нас і зібрали щось із 500 шилінгів, які ми віддали солдатам нашої охорони. В Номі ми спочивали добу. Тут був справжній гарнізон в 900 солдатів. Пояснювалось це тим, що спочатку московський кордон проходив ближче, ніж тепер, але потім московити відійшли миль на двісті на захід від міста, бо ця країна була пустинею, непридатною для землеробства, куди через велику віддаль важко було пересилати військо для охорони кордону. 3відси нам лишилося ще дві тисячі миль до справжньої Московії.

Після цього ми переправились через кілька великих рік і перейшли дві страшні пустині. На перехід через одну з них, яку, як я вже казав, треба було звати нічиєю землею, ми витратили шістнадцять днів. 13 квітня ми дійшли до московського кордону. 3дається, перше місто чи фортеця, що належало російському цареві, звалось Аргунь[144]. Стояло воно на західному березі річки тієї ж назви.

Я не міг не почувати великої радості, прибувши до християнської країни, як я називав її, або, принаймні, до країни, якою керують християни. Щоправда, московити, на мою думку, навряд чи варті назви християн[145], але вони вважають себе за них і по-своєму дуже побожні. Людині, що подорожувала стільки, як я, і має здатність міркувати, неминуче спало б на думку, яке то щастя народитись там, де славлять ім’я Бога й Спасителя і поклоняються йому, а не там, де покинуті небом люди віддаються забобонам, шанують диявола і моляться камінню та дереву, поклоняються різним страховищам, силам природи, бридким тваринам та статуям чи образам цих страховищ. У кожному місті, через яке ми проходили, була своя пагода, свої храми, свої ідоли[146], і темний люд поклонявся виробам своїх власних рук.

Тепер ми були в країні, де хоч зовні шанували Христа і схиляли перед ним коліна; де хоч несвідомо, але визнавали християнську віру і прикликали та славили ім’я істинного Бога; все це дуже втішило мою душу. Я поділився своїми думками з хоробрим шотландським купцем, про якого я вже розповідав, і, взявши його за руку, сказав:

— Слава Богу, ми знову серед християн. Він, посміхнувшись, відповів:

— Не радійте надто, земляче; ці московити — чудернацькі християни, і, крім самого імені, ви за кілька місяців вашої подорожі зустрінете мало християнського.

— Хай так, — відказав я. — І все ж таки це краще, ніж язичество та обожнювання дияволів.

— Але, — наполягав він, — за винятком росіян — гарнізонних солдатів і жителів міст на нашому шляху — всю країну, понад тисячу миль спереду, заселяють найгірші й найдикіші язичники.

Так воно й було.

Ми йшли тепер найбільшими на всій земній кулі просторами суходолу, коли я правильно уявляю собі її поверхню. Ми були за тисячу двісті миль від моря на схід і щонайменше за дві тисячі від Балтики на захід та майже за три тисячі від англійських і французьких вод. Індійські й перські моря були від нас за п’ять тисяч миль на південь, а Льодовитий океан — за вісімсот миль на північ. Коли вірити декому, на північному сході по той бік полюса немає моря, — тобто суходіл веде аж в Америку, сполучаючися з нею невідомо де. А втім, — я міг би сказати дещо про те, чому я такі думки вважаю за помилкові.

Вступивши в московитські володіння[147], ми, аж поки не дійшли до великих міст, не помітили нічого особливого; хіба що