Читати книгу - "Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим, Даніель Дефо"

Після того ми подорожували щось із місяць. Шляхи не були вже такі гарні, хоч ми їхали ще землями китайського імператора. По дорозі траплялись здебільшого села: деякі з них були укріплені на випадок татарського нападу. Коли ми наблизились до одного містечка (за два з половиною дні путі від міста Ном[143]), я вирішив купити верблюда. На цій дорозі продають чимало верблюдів та коней, бо тут проходить багато караванів, що часто потребують цих тварин. Той, кого я просив придбати мені верблюда, впорався б з цим і сам, але я з дурного розуму захотів догодити йому і пішов разом з ним милі за дві від селища — туди, де паслись під доглядом верблюди та коні.

Я йшов пішки в товаристві мого старого лоцмана та одного китайця, дуже радіючи цій невеличкій розвазі. Добравшись до місця, ми побачили, що це — болотище, огороджене диким каменем, не обмазаним ні глиною, ні вапном; коло воріт цієї загороди вартувало кілька озброєних китайських солдатів. Добравши собі верблюда і умовившись про ціну, я пішов назад, а мій китаєць повів верблюда, коли раптом з’явилось п’ятеро кінних татар. Двоє з них схопили китайця й відняли в нього верблюда, а троє кинулись до мене й старого лоцмана, помітивши, мабуть, що ми неозброєні. Справді, я мав тільки шпагу, що була мені мало корисна проти трьох вершників. Перший із них, коли я витяг шпагу, спинився, бо вони страшенні боягузи; а другий, підскочивши з лівого боку, так ударив мене по голові, що я відразу знепритомнів, а прийшовши потім до пам’яті, довго не міг зрозуміти, що зі мною та де я, бо лежав на землі. Проте мій славний лоцман, як і завжди, не дав маху (так Провидіння несподівано визволяє нас від непередбаченої небезпеки) і вихопив пістоль, що був у нього в кишені. Я не знав про це, не знали про це й татари, а то б, я певний, вони не насмілились напасти на нас; адже боягузи завжди найсміливіші там, де немає небезпеки.

Старий, побачивши, що я впав, відважно підступив до того, хто вдарив мене, і, схопивши його за руку та щосили притягнувши до себе, вистрелив йому прямо в голову і поклав його на місці. Потім він метнувся до татарина, що спинив нас, і не встиг той від’їхати — все це сталося в одну мить — як ударив його кинджалом, що завжди був при ньому, але влучив не татарина, а коня, відтявши йому зовсім вухо й велику смугу м’яса на морді. Нещасна тварина, ошалівши від болю, не корилася вже вершникові, хоч той міцно сидів у сідлі, і понесла його геть. Проскакавши деякий час, кінь став дибки, скинув вершника і сам упав на нього.

Тут підійшов бідолашний китаєць, що позбувся верблюда. Він був неозброєний, але, побачивши татарина на землі під конем, підбіг до нього, забрав у нього якусь чудернацьку зброю на зразок сокири і почав трощити татарський череп. Моєму старому морякові лишилося ще впоратися з третім ворогом. Цей останній не тікав і не наступав на нього, а стояв нерухомо. Старий моряк теж спинився і почав заряджати пістоль. Побачивши це, татарин — не знаю вже, чи розумів він, що це за зброя — помчав геть і зник з очей, так що лоцман, мій оборонець, як я називав його потім, добув цілковиту перемогу.

На той час я вже трохи прочуняв, бо коли я розплющив очі, мені здалось, що я солодко спав; я вже казав, що не розумів гаразд, де я, чому лежу на землі і що зі мною сталося. Через якусь хвилину я відчув біль, але спершу не зрозумів, де саме. Торкнувшись рукою до голови, я побачив на руці кров, і тоді тільки відчув, що у мене страшенно болить голова. 3а хвилину я зовсім опам’ятався і зрозумів усе.

Я зірвався на ноги, схопив свою шпагу, але ворогів не було вже й сліду. На землі я побачив убитого татарина, над яким спокійно стояв його кінь. Далі я побачив свого оборонця і визволителя, який ходив подивитись, що зробив китаєць, і з зброєю в руках вертався тепер до мене. Побачивши, що я на ногах, він підбіг обняти мене і дуже зрадів, бо думав уже, що мене вбили. Побачивши кров, старий захотів оглянути мою рану; вона була несерйозна, бо мені просто, як ми кажемо, забили голову. Я й надалі не дуже страждав від удару, хіба що трохи боліло те місце, де мене вдарили, та й той біль пройшов за два-три дні.

Проте ми небагато добули цією перемогою: ми втратили верблюда, а натомість одержали коня. Але ось що цікаво: коли ми вернулись до селища, власник верблюда став вимагати грошей за нього. Я відмовився, і справу передали до місцевого суду, тобто, сказати по-англійському, ми з’явились перед лицем мирового судді. Треба визнати справедливість, суддя поставився до нашої справи розумно й безсторонньо і, вислухавши обидві сторони, дуже серйозно спитав китайця, що ходив зі мною купувати верблюда, чий він слуга.

— Я не слуга, — відповів китаєць, — я лише подорожую з чужинцем.

— 3 чийого прохання? — спитав суддя.

— 3 прохання чужинця, — відказав той.

— Ну, так ось що, — вирік суддя, — в той час ти був слугою чужинця; верблюда ж було передано слузі чужинця, значить, було передано йому самому; тому чужинець повинен заплатити за верблюда.

Справді, це було так ясно, що я не міг заперечити і, дуже вподобавши такі справедливі міркування і такий точний виклад усієї справи, охоче заплатив за верблюда і послав купити нового. Повторюю — послав, а не пішов сам. Годі з мене й того, що було.

Місто Ном лежить на кордоні Китайскої імперії. Китайці звуть його фортецею; так воно, мабуть, і було, бо, безперечно, всі татари Каракатеї — а їх налічується кілька мільйонів — не змогли б зруйнувати стін цього міста своїми луками й стрілами. Але назвати це місто фортецею під час гарматної атаки — значило б тільки розсмішити слухачів.

Ми були, як я вже казав, за два дні путі від Нома, коли по всіх шляхах було розіслано гінців попередити всіх подорожніх та каравани, щоб вони не рушали з місця, поки їм не пришлють охорону, бо силенна-сила татар, тисяч із десять, з’явилась за тридцять миль від Нома.

Погана була це