Читати книгу - "Убивчий білий, Джоан Роулінг"

Робін уявила друзів Фредді: як одних захопила екзотична розвага — сидіти в темному робітничому будиночку в товаристві місцевого хлопця, що торгує наркотиками, а іншим (як-от та дівчина, від якої Іззі почула всю історію) ніяково від того, що діється, але вони надто юні, надто бояться розвеселених ровесників і не заперечують. П’ятирічному Біллі вони здалися дорослими, але тепер Робін знала, що учасникам компанії було хіба від дев’ятнадцятьох до двадцяти одного.

— Так,— тихо відповів Біллі.— Я так і знав, що мені щось дали.

— А тоді Джиммі захотів і собі піти з ними на пагорб. Я чула, на нього справила враження котрась із дівчат,— святенницьким тоном додала Іззі.— Але тобі після того йогурту стало зле. Джиммі не міг тебе лишити самого в будинку, тож узяв із собою. Ви всі напхалися у двійко «лендроверів» і поїхали на Драконів пагорб.

— Але ж... ні, все не так,— сказав Біллі. Його обличчя знову зробилося замордованим.— Де дівчинка? Вона вже була там. Вона була з нами в машині. Я пам’ятаю, як з нею розмовляв, коли ми йшли на пагорб. Вона плакала, кликала маму.

— То не... то не дівчинка була,— відповіла Іззі.— То просто... такі вже у Фредді були уявлення про гумор...

— То була дівчинка. Її називали дівчачим іменем,— заперечив Біллі.— Я пам’ятаю.

— Так,— нещасним голосом відповіла Іззі.— Рафаелла.

— Саме так! — аж закричав Біллі, й на них почали озиратися.— Саме так! — пошепки повторив Біллі з великими очима.— Рафаелла, так її називали...

— То була не дівчинка, Біллі... то був мій менший... мій менший...

Іззі знову притиснула до очей серветку.

— Даруйте... то був мій менший брат, Рафаель. Фредді з друзями мав наглянути за ним, поки батька не було вдома. Раф у дитинстві був страшенно гарненький. Гадаю, вони його теж збудили, і дівчата сказали, що не можна кидати дитину саму, треба взяти з собою. Фредді цього не хотів. Він хотів кинути Рафа самого вдома, але дівчата пообіцяли подбати про нього. Але коли піднялися нагору, Фредді був уже п’яний і накурився, а Рафаель усе плакав, і Фредді розсердився. Сказав, що малий усе зіпсував, і...

— Задушив його,— з панічним виразом на обличчі сказав Біллі.— То було насправді, він убив...

— Ні-ні, не вбив! — рознервувалася Іззі.— Біллі, ти ж знаєш, що ні — ти маєш пам’ятати Рафаеля, він у нас бував щоліта, він живий!

— Фредді схопив Рафаеля за шию,— сказав Страйк,— і душив, поки той не знепритомнів. Рафаель обмочився й упав, але не помер.

Біллі досі міцно тримав праву руку лівою.

— Я це бачив.

— Так, бачив,— відповів Страйк,— і зважаючи на всі обставини, свідок ти пречудовий.

Повернулася офіціантка з їхнім замовленням. Коли всім подали їжу (Страйк отримав стейк «рібай» і смажену картоплю, жінки — салати з кіноа, а Біллі — суп, бо ні на що більше не стало духу), Іззі повела далі.

— Раф мені розповів про це, коли я повернулася з канікул. Він був такий малий і такий сумний, я все намагалася донести цю історію то татка, але він не слухав. Просто відмахнувся від мене. Сказав, Рафаель скигля і вічно... вічно жаліється... Я озираюся в минуле,— мовила вона до Страйка і Робін з повними сліз очима,— і думаю про все це... яку ж ненависть Рафаель, мабуть, відчував після такого...

— Так, захисники Рафаеля, мабуть, спробують цим скористатися,— коротко мовив Страйк і взявся до свого стейка,— але факт лишається фактом, Іззі: він зичив твоєму батькові смерті, але почав утілювати бажання в життя не раніше, ніж виявив нагорі Стаббса.

— Можливо, Стаббса,— виправила Страйка Іззі, витягаючи з рукава носовичка і притискаючи до носа.— Генрі Драммонд думає, що це копія. Експерт із «Кристіз» сповнений надій, але зі Штатів летить фанат Стаббса, який каже, що це полотно не збігається з записами Стаббса про загублену картину... але правду кажучи,— вона похитала головою,— мені байдуже. Ця картина до такого довела, таке спричинила в нашій родині... як на мене, хай іде під три чорти. Є речі важливіші,— хрипко додала Іззі,— ніж гроші.

Страйк отримав привід не відповідати, маючи повен рот стейка. Цікаво, чи Іззі замислюється про те, що оцей тендітний чоловічок поруч з нею живе у крихітній двокімнатній квартирі в Іст-Гемі з братом і що Біллі, власне, завинили гроші за останню шибеницю? Може, коли Стаббса продадуть, родина Чизвеллів подумає про відшкодування.

Біллі їв свій суп ніби у трансі, його погляд був розфокусований. Робін подумала, що ця його задумливість здається умиротвореною, майже щасливою.

— Отже, я все переплутав, так? — нарешті спитав Біллі. Він тепер говорив з упевненістю людини, яка знайшла собі міцну опору в реальності.— Я бачив, як закопали конячку, а думав, що то дитина. Я все переплутав, та й по тому.

— Ну,— відповів Страйк,— гадаю, все не так просто. Ти знав, що той самий чоловік, який душив дитину, разом з твоїм батьком закопував коня в лощовині. Гадаю, Фредді ти нечасто бачив, адже він був значно старший за тебе, тож не до кінця розумів, хто він... але, гадаю, частину спогадів про коняку і її смерть ти витіснив. Ти став свідком двох актів жорстокості у виконанні однієї і тієї самої особи.

— А що сталося,— не без остраху спитав Біллі,— з конячкою?

— Ти пам’ятаєш Цяточку? — спитала Іззі.

Біллі захоплено опустив ложку і підняв руку десь на три фути над підлогою.

— Така маленька... так... то не вона паслася на крокетному полі?

— То була старенька мініатюрна кобила в цятку,— пояснила Іззі для Страйка і Робін.— Ще з коней Тінкі. Тінкі мала жахливий смак, точніше, несмак, у тому числі й до коней...

(«...ніхто навіть не помітив, а знаєш чому? Бо вони — кінчені кляті сноби...»)

— ...але Цяточка була страшенно мила,— визнала Іззі.— Як вийдеш у сад, ходить за тобою, мов пес... Не думаю, що Фредді навмисно те зробив,— без великої надії додала вона,— ох, навіть і не знаю. Не знаю, що він собі думав... він завжди мав крутий норов. Щось його розсердило. Татка не було, тож Фредді узяв його рушницю, вийшов на дах і почав стріляти по пташках, а тоді... потім