Читати книгу - "Убивчий білий, Джоан Роулінг"

Вона ковтнула ще вина.

— Він, мабуть, збожеволів абощо. Він же хворий, так? І тому таке скоїв? Мабуть, психічне захворювання.

Робін згадала темну баржу, де Рафаель незворушно розповідав про життя, якого прагне, про віллу на Капрі й парубоцьку квартиру в Лондоні, про машину, яку матиме, щойно повернуть права після смертельного наїзду на матір маленької дитини. Подумала про те, як ретельно він спланував смерть свого батька, і про помилки, зроблені винятково через поспіх, у якому довелося втілити вбивство в життя. Пригадала вираз обличчя над револьвером, з яким він питав її, чого жінки вважають себе особливими; свою матір він обізвав шльондрою, свою мачуху спокусив, Робін хотів убити, щоб не йти до пекла на самоті. Чи справді він хворий у тому сенсі, що може потрапити до психіатричного закладу замість в’язниці, думка про яку так його жахала? Чи ж його думка про батьковбивство зросла в тінявій пустці між хворобою і невиліковною порочністю?

— ...він мав жахливе дитинство,— говорила Іззі. Ні Страйк, ні Робін не відповіли, і вона провадила: — Правда, так і було, так і було. Не хочу казати поганого про татка, але Фредді — то було щось. Татко не був добрий до Рафа й Косатки... тобто Орнелли, його мами... ну, Торкс завжди каже, що то просто повія високого класу, та й годі. Коли Раф не вчився у школі-інтернаті, вона всякчас тягала його за собою, а сама тягалася за новими чоловіками.

— Трапляються й гірші дитинства,— відповів Страйк.

Робін якраз думала, що Рафаелеве життя з матір’ю досить-таки нагадує ті уривки, які вона знала про дитячі роки Страйка, але здивувалася, коли він це сказав так прямо.

— Багато людей має гірші обставини, ніж весела дівиця в ролі матері,— сказав він,— але вони нікого не вбивають. Глянь на Біллі Найта. Матері він не знав. Батько — буйний алкоголік, бив його, занедбав, і кінець кінцем Біллі нажив серйозне психічне захворювання, але нікому нічого не заподіяв. У стані гострого психозу він прийшов до мого офісу, шукаючи справедливості для іншої людини.

— Так,— поспішно погодилася Іззі,— так, звісно, це правда.

Але в Робін склалося враження, що навіть тепер Іззі не здатна дорівняти біль Рафаеля до болю Біллі. Страждання першого завжди пробуджуватимуть у ній більше жалості, ніж митарства другого, бо Чизвелл за визначенням відрізняється від хлопчика без матері, якого били десь у лісі, де робітники маєтку живуть за законами свого виду.

— А ось і він,— сказав Страйк.

До ресторану ввійшов Біллі Найт, на чиїй обстриженій чуприні блищали краплі дощу. Він і досі був дуже худий, але обличчя його округлилося, шкіра й одяг були чисті. Біллі всього тиждень як випустили з лікарні, й наразі він мешкав у квартирі Джиммі на Чарльмонт-роуд.

— Добридень,— привітався він до Страйка.— Даруйте за запізнення. Їхати на метро довелося довше, ніж я думав.

— Нічого страшного,— в один голос сказали Іззі й Робін.

— Ти — Іззі,— мовив Біллі, сідаючи поруч з нею.— Давно я тебе не бачив, га?

— Давно,— з дещо надмірною сердечністю погодилася Іззі.— Чимало часу сплинуло, правда?

Робін простягнула руку над столом.

— Привіт, Біллі, я — Робін.

Добридень,— озвався той, потискаючи руку.

— Будеш вино, Біллі? — спитала Іззі.— Чи пиво?

— Я вживаю ліки, пити не можна,— відповів той.

— А, так, звісно ж не можна,— знітилася Іззі.— Гм-м... ну, тоді візьми води, й ось твоє меню, ми ще не замовляли...

Коли офіціантка прийшла й пішла, Страйк звернувся до Біллі.

— Я дещо пообіцяв, коли приходив до тебе в лікарню,— сказав він.— Я пообіцяв, що дізнаюся, що сталося з дитиною, яку задушили в тебе на очах.

— Так,— з острахом озвався Біллі. Саме через надію дізнатися розгадку таємниці, що мучила його двадцять років, він приїхав з Іст-Гему до Челсі під дощем.— Ви по телефону сказали, що все з’ясували.

— Так,— відповів Страйк,— але я хотів, щоб тобі все розповіла людина, яка все знає, яка тоді була там.

— Ти? — розвернувся Біллі до Іззі.— Ти там була? Нагорі біля коня?

— Ні-ні,— поспіхом відповіла Іззі.— Це сталося під час шкільних канікул.

Вона ковтнула вина для хоробрості, відставила келих, глибоко вдихнула і сказала:

— Ми з Фізз тоді були в однокласниць у гостях. Я... я тільки потім почула, що там сталося... А сталося таке: Фредді приїхав додому з університету й запросив друзів. Татко лишив їх у будинку, бо в Лондоні була зустріч полкових товаришів... Фредді був... правду кажучи, він іноді бував дуже бридкий. Він приніс доброго вина з погребу, вони понапивалися й одна дівчина сказала, що хотіла б дізнатися, чи правдива та легенда про білого коня... Ти її знаєш,— звернулася вона до Біллі, уродженця Уффінгтона.— Якщо тричі покрутитися посеред ока і загадати бажання...

— Так,— кивнув Біллі з великими нажаханими очима.

— Тож вони поночі вийшли з будинку, але Фредді... такий уже він був неслух... вони дали гака через ліс, зайшли до вас, до Стедакотеджу. Фредді хотів купити трохи, ем, марихуани, так, то ж її вирощував твій брат?

— Так,— знову кивнув Біллі.

— Фредді хотів купити трави, щоб усі могли покурити нагорі біля коня, поки дівчата загадуватимуть бажання. Звісно, за кермо їм не можна було. Всі були вже п’яні. Ну, і коли вони дійшли до вашого будинку, твого батька там не було...

— Він був у сараї,— раптом сказав Біллі.— Майстрував чергову... ти знаєш що.

Спогади ніби достукалися до його свідомості, збуджені розповіддю Іззі. Страйк бачив, як Біллі лівою рукою міцно ухопився за праву, щоб не дати прокинутися ще й тику, яким Біллі ніби відхрещувався від зла. Дощ усе поливав вікна ресторану, а Серж Генсбур співав: «Oh, je voudrais tant que tu te souviennes...»[18]

— Отже,— провадила Іззі, вчергове глибоко вдихнувши,— з того, що я чула від дівчини, яка там була... не хочу казати, від якої саме,— дещо войовничо мовила вона Страйкові й Робін,— то було давно, і та історія її травмувала... отже, Фредді з друзями грюкотіли по будинку і збудили тебе, Біллі. Їх там було чимало, Джиммі їм скрутив косяка на прощання... Хай там що,— Іззі ковтнула,— ти був голодний, і Джиммі...