Читати книгу - "Трилогія смерті"

— Ви коли-небудь мізкували над тим, звідкіля походить назва Каліфорнії?

— До чого це?..

— Стули писок. Коли в тисяча п’ятсот дев’ятому іспанці відступали з Мексики, прямуючи на північ, то повсюди цурпелили зі собою книжки. В одній із них, виданій у Іспанії, розповідалося про королеву амазанок, яка владичила у краї достатку, де з-під землі били молочні струмені та пульсували медові артерії. Звали її Каліфією. А землю, на якій панувала королева, нарекли Каліфорнією. Усе завдяки іспанцям. Саме вони, спинивши нараз свою ходу, опустили погляд, озираючи долину, виповнену медом та молоком. І в пориві дали їй назву.

— Каліфорнія?

— Що ж, окинь оком перелік запрошених.

Я глипнув і почав читати.

— Каліфія! Боженько мій! Ми старалися зв’язатися з нею сьогодні. Де вона заподілася?

— Те саме багнулося довідатися Реттіґан. Не хто інший, як велична Каліфія, передвіщала наше неминуче одруження, втім, і словом не обмовилася, що за ним — невідворотний крах. Отак Реттіґан узяла мене в лабети, скликала юрму гульвіс, аби впивалися шампанським. І все через Каліфію. Вона й сьогодні тут ніяк не вгавала, надриваючи горло із глибини газетного тунелю: «Де, в біса, її носить? Ти точно маєш знати!»

«Богу духа винен, — я намагався докричатися до зворотного краю тунелю. — Іди, Констанс! Каліфія занапастила обидва життя. Іди і спробуй позбутись її раз, потім удруге. Вбий Каліфію!»

Знесилена мумія звалилася на постіль.

— Ви сказали це, — вирішив перепитати я, — сьогодні опівдні?

— Щось таке, — зітхнув старий. — Я випровадив її, охоплену жадобою крові. Сподіваюся, вона розшукає ту кінчену астрологиню і… — його голос задрижав. — Можна ще «Малломарс»?

Я поклав печиво на язик старого. Солоднеча розтанула. А він пожвавішав.

— Дивлячись на це безкосте чудо, ти б ніколи не подумав, що десь у банку воно зберігає півлимона. Можеш піти пересвідчитись. Я реанімовував волл-стритські акції, передаючи повітря з рота в рот тим, які ще не встигли до ручки охляти, а лише впали у сплячку з тисяча дев’ятсот сорок першого через Хіросіму,[85] Еніветок[86] і Ніксона.[87] Тоді й подумав: а чому б мені не придбати «Ай-Бі-Ем»,[88] та й «Белл»[89] заодно. І ось зараз я надбав цей розкішний маєток із виглядом на Лос-Анджелес. Єдине, що справляти нужду доводиться надворі в «Енді Ґамп» клозеті.[90] До того ж «Глендейл Маркет»[91] витрясає з мене чимало грошенят за посильного хлопчака, який притарабанює «Спем», консервований чилі та пляшкову воду. Просто «Життя Райлі»![92] Тепер ви достатньо покопирсались у моїй минувшості?

— Майже.

— Реттіґан! Реттіґан! — вів далі старий. — Вона запалювалась окриками і бурхливими оваціями. Час від часу про неї згадували у цих газетах. Візьміть будь-яку з вершечка кожного стосу — чотири праворуч, шість зліва — усі вони різняться. Вона зоставила багацько слідів дорогою до Марракеша. Нині прителепала назад, аби прибрати у котячому лотку.

— Ви не жартуєте про те, що бачили її сьогодні?

— Навіщо мені це здалося?! Від такого крику Румпельштільцхен[93]розпанахав би себе навпіл, а тоді зібрав би все докупи.

— Невже вона нічого більше не прагнула, лишень добути адресу Каліфії?

— І газети. Та нехай забирає їх і котиться під три чорти. Тут йдеться про довге розлучення, і нема тому ні кінця ні краю.

— Можна взяти? — я підняв запрошення.

— Бери хоч дюжину! Тоді так ніхто й не приплентався до нас, окрім друзів-одноденок Реттіґан. Вона жмакала ці картки і жбурляла через плече. «Ти завше можеш замовити ще», — повторювала вона. Розбирайте до решти запрошення. Розтягуйте газети. То що ви там говорили, як вас звати?

— Я не відрекомендувався.

— Дякувати Богу! Вимітайтеся звідси! — вказав на двері Кларенс Реттіґан.

Ми з Крамлі неквапливо ринули відтіля, проминаючи лабіринтні вежі, прихопивши зі собою по примірнику з восьми різних стосів. Тільки-но намилилися вислизнути через передні двері, як тут, наче грім з ясного неба, з’явився хлопчик, тримаючи перед собою напхом напханий ящик, і затулив нам дорогу.

— Що приволік? — поцікавився у нього я.

— Бакалію.

— Здебільшого випивку?

— Бакалію, — правив посильний. — Він досі там?

— Навіть не думайте навідатись сюди вдруге! — надривно пролунав із глибини газетних насипів голос фараона Туга. — Від мене й мокрого сліду тут не залишиться!

— Він на місці… Нічого не змінилося, — протягнув хлопчик, миттю пополотнівши.

— Три пожежі й землетрус! Останній якраз гряде! Я чую, як він наближається! — голос мумії повагом стишувався.

Хлопчик зиркнув на нас.

— Тобі з ним голову мастити, — сказав я, відходячи якнайдалі.

— Ані руш! Затамуйте дихання! — хлопчик поволі переставив ногу через поріг.

Ми з Крамлі стояли як укопані, не заковтуючи повітря, доти, доки хлопчик не розчинився у просторі.

Розділ одинадцятий

Крамлі потрафив розвернути свого драндулета і скерувати його назад схилом таким чином, що ми не зірвалися зі шпиля. Дорогою мої очі по береги зайшлися слізьми.

— Тримай язик за зубами, — Крамлі усіляко уникав мого погляду. — Я не намірений нічого слухати.

Я важкувато ковтнув.

— Три пожежі й землетрус. І ще один от-от нагряне!

— Скільки можна?! — Крамлі вдарив по гальмах. — Не верзи дурниці. У твоїй голові тільки маячня осіла. Авжеж, новий землетрус не за горами: Реттіґан! Вона розірве нас на дрібненькі шматочки! Випльовуйся звідси і далі пиляй на двох!

— Я ж маю страх висоти.

— Ну, нехай. Рот на замок!

Після того тисяч двадцять ліг,[94] не менше, ми їхали у цілковитій тиші. На вулиці уже скупчилися машини, тож я заходився переглядати газети, одну за одною.

— Дідько! — я таки не стримався. — Досі не второпаю, чому він дозволив узяти саме їх?

— Що там нашукав?

— Нічогісінько. Нуль. Повний.

— Дай-но мені, — Крамлі вирвав з рук газету і взявся нипати на неї одним оком, інше ж — не спускав із дороги. Почало мжичити.

— «Емілі Старр[95] померла у двадцять п’ять років», — вичитав Крамлі.

— Дивися, куди ідеш! — я розперезався, коли автівка захилиталась у різні боки.

На той час Крамлі втупився позирком у інший випуск:

— Корінн Келлі розлучається з фон Штернберґом.[96]

Він перекинув газету через плече.

— Ребекка Стендіш перебуває у шпиталі. Її життя тримається на волосині.

Ухопив ще одну, затим іще.

— Женев’є Карлос збирається під вінець із сином Ґолдвіна.[97] До чого б це?

Допоки тарабанив дощ, я підсунув йому три наступні газети. Втім, усі вони опинилися там, де й попередні, — на задньому сидінні.

— Він так ревно намагався переконати нас, що тримається при здоровому глузді. А що з того вийшло?