Читати книгу - "Моральні листи до Луцілія"

/6/ Фабрицій відкинув золото царя Пірра[444]: вважав, що знехтувати царськими скарбами — це щось більше, ніж саме царство. Він же, коли Піррів лікар брався подати цареві отруту, попередив Пірра, щоб той остерігався підступу. Однаково високий дух потрібен був для того, щоб не дозволити перемогти себе силою багатства, як і для того, щоб не здобути перемогу силою отрути! Ми подивляємо велич мужа, який не поквапився ні на царські обіцянки, ані на обіцянки, звернені проти царя, велич мужа, який неухильно тримався доброго прикладу, і навіть на війні — а це найважче! — цурався лихого вчинку, бо вірив: є щось таке, чого не можна допуститися й супроти ворога, і в своїй крайній убогості, яку зробив окрасою для себе, золото зневажав не менше, ніж отруту. «Живи, — сказав, — Пірре, з моєї ласки, живи і радій з того, що раніше так тебе мучило, — з непідкупності Фабриція!» /7/ Горацій Коклес[445] сам-один загородив вузький перехід через міст і звелів позбавити себе можливості відступу, — тільки б ворог не ступив за міст, і доти відбивав натиск, поки не затріщали зірвані величезним обвалом дерев’яні колоди. Коли, озирнувшись, побачив, що сам, знехтувавши небезпекою, звільнив від небезпеки вітчизну, мовив: «Хто хоче, хай переслідує мене тією ж стежкою!» З тими словами кинувсь у глибінь і там, підхоплений бистриною, однаково дбав про те, щоб вийти живим, як і про те, щоб вийти оружним; не кинувши оздобленої перемогою зброї, повернувся до своїх таким же спокійним, наче пройшов через міст. /8/ Ось такі і схожі діяння й подають нам образ доброчесності.

Я приточу таке, що може видатися дивним: іноді зло поставало у вигляді чесності, а щось найкраще завдячувало своїм блиском чомусь цілком протилежному. Адже, як ти знаєш, пороки межують з доброчесністю, а найганебніше, запропащене буває подібним до належного. Так розтратник може видатися щедрим, а тим часом уміти обдаровувати і не вміти берегти — різні речі. Багато, ще раз кажу, мій Луцілію, є таких, хто не дає — просто викидає. Не назву щедрою ту людину, яка посварилася зі своїми грішми. Недбалість робить себе подібною до податливості, зухвалість — до хоробрості. /9/ Ось така подібність змусила нас зосередитись і розрізнити суміжне за виглядом, але не однакове щодо суті. Коли придивляємося до тих, хто уславився якимсь видатним діянням, то мусимо зважити, хто здійснив його в благородному й могутньому пориві, але тільки раз. Одного ми бачили хоробрим на війні, зате тремтливим на форумі, стійким у нужді та боязким у неславі — й почали хвалити його вчинок, але зневажати саму людину. /10/ Іншого ми бачили прихильним до друзів, стриманим до ворогів, пильним і чесним у приватних та громадських справах — і помітили, що ні в тому, що треба переносити, йому не бракне стійкості, ані в тому, що треба виконувати, — розважності. Ми бачили, як щедрою рукою він роздає там, де треба обдаровувати, як уперто й напружено, полегшуючи втому тіла бадьорістю духу, працює там, де треба працювати; врешті, він завжди однаковий, у кожному вчинкові рівний собі й доброчесний вже не з розсуду, а тому, що призвичаєний бути таким, — і вже не тільки може чинити правильно, але не може чинити інакше. І ми зрозуміли, що перед нами — найвища доброчесність. /11/ Ми розділили її на частини. Виявилося, що треба загнуздати жадання, погамувати страх, подбати про майбутні справи, роздати все, що ми повинні віддати, — і ми усвідомили, що таке поміркованість, хоробрість, передбачливість, справедливість, а тоді кожній з тих чеснот ми визначили відповідний обов’язок.

Але з чого ми все-таки зрозуміли, що таке доброчесність? На неї вказали нам і притаманний їй порядок, і гожість, і постійність, і згідність між собою всіх учинків, і та незрівнянна велич, що підносить її над усім. А звідси — й наше розуміння блаженного життя, що пливе погідною течією, залежне в усій своїй цілості тільки від власної волі. /12/ Як це стало для нас очевидним? Зараз тобі скажу. Той досконалий муж, який сягнув доброчесності, ніколи не проклинав долі, ніколи не засмучувався, коли вона перестрівала його лихим випадком: вважаючи себе громадянином світу і воїном, він переносив усі труди, мовби це був наказ командувача. Хоч би що там трапилося, не відсахувався від того, що впало на нього долею випадку, як від зла, а сприймав як щось доручене йому самому. «Хоч би яке там воно було, — мовив він, — усе ж воно моє; хай прикре, хай суворе, — тим паче докладімо й тут усіх зусиль». /13/ Отож великим неминуче виявився той, хто жодного разу не застогнав у біді, не поскаржився на своє приречення; не одному він дав зрозуміти, яким він є; як світло в темряві, так і він зблиснув і привернув до себе увагу всіх, адже був спокійний і лагідний, рівно справедливий і в людських, і в божественних справах. /14/ Була в нього досконала душа, що сягнула своєї найвищої межі, понад якою — лише божественний дух, частка якого спливла й у ту смертну оболонку. Тож людина ніколи не буває подібнішою до бога, ніж тоді, коли, роздумуючи про свою смертність, знає, що народилась вона для того, аби пройти свій життєвий шлях, і що це тіло — не постійне житло, а тимчасовий притулок, який доведеться покинути, тільки-но відчуєш, що стаєш обтяжливим для господаря. /15/ Кажу ж тобі, мій Луцілію: найкращий доказ високого походження нашої душі — це те, що вона вважає надто низькою і гнітючою для себе оселю, в якій перебуває: те, що вона не боїться покинути її. Адже хто пам’ятає, звідки прибув, той знає, куди відходить. Хіба не бачимо, як багато різних неприємностей нас пригноблює, наскільки невідповідне для нас це тіло? /16/ Нарікаємо то на голову, то на живіт, то на груди, а то на горло. Вчора нам дошкуляли сухожилля, нині поболюють ноги, завтра дошкулятиме нежить; іноді крові замало, іноді — надто багато: звідусіль натискають на нас недуги, проганяють нас геть. Так буває з усіма, хто замешкав у чужій оселі. /17/ І от, одержавши волею жереба таке кволе тіло, ми все ж снуємо свої задуми у вічність і, наскільки можна