Читати книгу - "Повітряний замок, що вибухнув"

площею трохи більше двох квадратних кілометрів, розташоване на химерній скелі, доповнене аеродромом, який починався і закінчувався в морі, було дивним чином відгороджене від усього світу. У маленькій колонії використовувався кожен квадратний сантиметр, а будь-яке розширення площ могло відбуватися лише за рахунок моря. Щоб потрапити до міста, приїжджим доводилося перетинати посадкову смугу аеродрому.

Гібралтар надавав поняттю compact living[63] нового змісту.

Могутня мавпа видерлася на стіну біля доріжки і втупилася в неї — це був берберійський макак. Лісбет знала, що намагатися гладити тварин не слід.

— Привіт, дружище, — сказала вона. — Ось я і повернулася.

Під час перших відвідин Гібралтару Лісбет про тутешніх мавп навіть не чула. Вона просто поїхала на вершину, щоб помилуватися краєвидом, і була дуже вражена, коли, долучившись до групи туристів, раптом опинилася посеред зграї мавп, які дерлися вгору і лазили обабіч дороги.

Коли просто плентаєшся стежкою і раптом навколо з’являється два десятки мавп, виникає дуже специфічне почуття. Лісбет дивилася на них з величезною підозрілістю. Вони не здавалися небезпечними чи агресивними, але в той же час мали досить сили, щоб смертельно вкусити, якщо відчують, що їх дражнять або що їм загрожує небезпека.

Лісбет знайшла доглядача, показала йому принесений мішечок і запитала, чи можна дати мавпам фрукти. Він відповів, що можна.

Вона вийняла манго і поклала на стіні, трохи збоку від макака.

— Сніданок, — сказала вона, прихилившись до стіни і відкушуючи від яблука.

Макак поглянув на неї, показав зуби й охоче схопив манго.

П’ятьма днями пізніше, близько четвертої години, Лісбет Саландер упала із стільця в «Барі Харрі», що розташовувався на одній з паралельних Мейнстрит вулиць, за два квартали від готелю. Відвідавши мавп'ячу гору, вона відтак пила не просихаючи, і в основному в Харрі О’Коннелла, власника бару, що говорив з удаваним ірландським акцентом, хоча в Ірландії жодного разу в житті не був. Він спостерігав за нею із стурбованим виглядом.

Коли вона вперше замовила випивку чотири дні тому, Харрі зажадав від неї посвідчення особи, позаяк вона здавалася набагато молодшою за свої роки. Він знав, що її звуть Лісбет, і називав її Ліз. Вона зазвичай з’являлася після ланчу, сідала на високий дзиґлик у глибині бару, прихилялася до стіни і починала жлуктити пиво або віскі у досить надмірних кількостях.

Пиво вона пила, не звертаючи уваги на марку чи сорт — просто брала те, що їй наливали. Замовляючи віскі, вона завжди вибирала «Талламор Дью», і лише одного дня, уважно вивчивши пляшки за прилавком, зацікавилася сортом «Лагавулін». Отримавши склянку, вона його понюхала, звела брови і зробила дуже маленький ковток. Потім поставила склянку і хвилину дивилася на нього з таким виразом, ніби його вміст віднині вважала своїм непримиренним ворогом.

Під кінець вона відсунула склянку і попросила Харрі дати їй чогось такого, чим вона не змогла б смолити човен. Він знову налив їй «Талламор Дью», і вона напивалася й далі. За минулі чотири доби вона сама видудлила цілу пляшку. За кількістю випитого нею пива Харрі навіть не слідкував. Він був, м’яко кажучи, здивований тим, що дівчина такої скромної статури могла в себе так багато вливати, але вирішив, що коли вже їй хочеться пити, то вона все одно обов’язково нап’ється, якщо не в його барі, то в якомусь іншому.

Пила вона повільно, ні з ким не розмовляючи і не затіваючи сварок. Окрім алкоголю її, схоже, цікавила лише гра з кишеньковим комп’ютером, який вона періодично під’єднувала до мобільного телефону. Харрі кілька разів намагався з нею заговорювати, але наражався на похмуре мовчання. Спілкування вона, здавалося, уникала. В деяких випадках, коли в барі виявлялося надто багато народу, вона переміщалася за столик на вулиці, а іноді йшла до італійського ресторану, двома дверима далі, вечеряла, а потім знову поверталася до Харрі і замовляла «Талламор Дью». Близько десятої вечора вона зазвичай покидала бар і, похитуючись, зникала в північному напрямі.

Того дня вона пила більше і швидшими темпами, ніж завжди, і Харрі вже почав за нею наглядати. Приблизно за дві години вона влила в себе сім склянок улюбленого напою, і він вирішив більше спиртного їй не давати. Але ще не встигнувши втілити своє рішення в життя, він почув гуркіт і побачив, що вона впала із стільця.

Харрі поставив склянку, що саме протирав, обійшов стійку і підвів дівчину. Та поглянула на нього з обуренням.

— Гадаю, з тебе вже досить, — сказав він.

Вона поглянула на нього каламутним поглядом і на диво твердим голосом відповіла:

— Гадаю, ти маєш рацію.

Спершись рукою на стійку, вона вигребла з нагрудної кишені купюри і попрямувала до виходу, хитаючись на ходу. Харрі м’яко притримав її за плече:

— Почекай хвилинку. Може, тобі краще піти до вбиральні, виблювати зайве і ще трохи посидіти в барі. Мені не хочеться відпускати тебе в такому стані.

Вона не стала протестувати, коли він повів її до вбиральні, і за його порадою слухняно сунула два пальці в рот. Коли вона знову з’явилася в барі, Харрі налив їй велику склянку содової. Вона спорожнила її і гикнула. Харрі налив їй ще склянку.

— Завтра тобі доведеться тяжко, — сказав він.

Вона кивнула.

— Це не моє діло, але на твоєму місці я б кілька днів утримався від спиртного.

Вона знову кивнула. Потім пішла назад до вбиральні, де її знову знудило.

Десь за годину її погляд прояснився так, що Харрі зважився її відпустити. Вона покинула бар непевною ходою, дійшла до аеродрому і побрела берегом, уздовж човнової станції. Бродила Лісбет приблизно до пів на дев’яту, поки земля нарешті перестала коливатися у неї під ногами. Лише після цього вона повернулася в готель, у себе в номері почистила зуби, сполоснула обличчя і перевдягнулася, а потім спустилася в бар готелю і замовила філіжанку чорної кави та пляшку мінеральної води.

Мовчки сидячи біля колони і не привертаючи до себе уваги, Лісбет вивчала відвідувачів бару, наприклад парочку років тридцяти, що тихо і захоплено щось обговорювали. Жінка була в світлій літній сукні. Чоловік під столом тримав її за руку. Через два столики від них сиділа темношкіра сім’я: він — із сивіючими скронями, вона — в красивому строкатому платті, що вабило зір золотистими, чорними і червоними барвами. У них було двоє дітей молодшого шкільного віку. Лісбет помітила групу бізнесменів у білих сорочках і темних краватках, які цмулили пиво, повісивши піджаки на спинки стільців. Ось компанія пенсіонерів — напевно американських туристів: чоловіки в бейсболках, тенісках і