Читати книгу - "Полліанна дорослішає"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Прогулюючись, Полліанна мимоволі шукала поглядом своїх нових друзів — тих, з ким познайомилась у перший свій день у парку — чоловіка, що так зрадів, усвідомивши, що «має очі, руки і ноги», вродливу дівчину, що зріклася товариства показного молодого чоловіка. Проте жодного разу вони Полліанні не зустрілись. Натомість вона часто бачила хлопчика у кріслі на колесах і дуже шкодувала, що не може з ним забалакати. Він теж годував білок та птахів; він так з ними заприязнився, що голуби часом сідали йому просто на плечі, а то й на голову, а білки нахабно обшукували його кишені, сподіваючись на горішки. Та здалеку спостерігаючи за хлопчиком, Полліана зазначила для себе одну дивну обставину: попри величезне задоволення, яке він отримував від годівлі своїх маленьких друзів, принесене частування щоразу зникало в одну мить. Вигляд у хлопчика був розчарований так само, як у білок, що марно шукали ласощі у його порожніх кишенях. Він, однак, не здогадувався наступного разу прихопити трохи більше їжі. Полліанні це видавалося щонайменше недалекоглядністю.
Коли хлопчик не бавився з птахами та білками, він читав. Він завжди читав. У кріслі поруч з ним завжди було дві чи три пошарпані книжки, а іноді також кілька ілюстрованих часописів. Зазвичай, хлопчика можна було побачити в одній і тій самій алеї. Полліанну надзвичайно інтригувала ця обставина: як він щоразу туди потрапляє? День, коли вона розкрила цю таємницю, став по-справжньому незабутнім.
Занять у школі того дня не було, і Полліанна ще зранку вирушила у парк. Минуло трохи часу, і вона побачила, як однією зі стежок парку хлопчика везе в кріслі інший хлопчина, кирпатий, веснянкуватий і рудий. Придивившись до цього іншого хлопчини, Полліанна кинулася до нього з радісними вигуками:
— То це ти?.. Я тебе знаю!.. От тільки не знаю, як тебе звати! Це ж ти знайшов мене, коли я загубилась! Пам’ятаєш? Яке щастя, що ми знову зустрілися! Я ж тоді не встигла тобі подякувати!
— Гоп ля-ля! То це моя шикарна подружка з А-ве-нью-у-у! — вишкірився хлопчисько. — Ти що, знову заблукала?
— Ні-ні! — запевнила його Полліанна, стаючи навшпиньки і пританцьовуючи від нестримного щастя. — Тепер я вже не заблукаю, мені просто не дозволяють нікуди виходити з парку. Мені також заборонено розмовляти з незнайомими. Але з тобою, либонь, можна, адже я тебе знаю!..
— І з ним теж можна, якщо ти нас одне одному представиш, — додала вона, сяючи від щастя очима і показуючи поглядом на хлопчика у кріслі.
Рудий хлопчисько реготнув і поплескав по плечу свого підопічного.
— То що, чув? Шикарна подруга відмови не терпітиме, га? Тому я тебе зараз представлю!
Він став у театральну позу.
— Мадемуазель, дозвольте представити вам мого шановного друга, сера Джеймса, лорда провулку Мерфі і…
Хлопчик в інвалідному кріслі перервав його.
— Джері, годі корчити дурня! — вигукнув він роздратовано, а тоді, трохи зашарівшись, обернувся до Полліанни. — Я бачив, як ти годуєш білок і птахів. У тебе завжди стільки частування для них!.. Я чомусь думаю, що тобі теж найбільше подобається сер Ланселот. І звісно ж, леді Ровена… Як вона вчора надурила Гіневру! Поцупила у неї частування просто з-під носа!
Полліанна розгублено закліпала очима і наморщила чоло, спантеличено дивлячись то на одного хлопчика, то на іншого. Джері зареготав, а тоді встановив крісло на звичне місце. Вже йдучи геть, він спроквола кинув Полліанні:
— Ти не лякайся, подруго — мій приятель не п’яний і не божевільний. Зрозуміла? Просто він охрестив цими іменами своїх численних друзів, — і Джері широким жестом показав на численних гризунів і птахів, що вже поспішали до них звідусіль. — По-моєму, це навіть не людські імена. Він їх понадибував у своїх книжках. Тямиш? Він радше їх усіх нагодує, ніж сам поїсть. Що ти з таким робитимеш?
— Бувай, сере Джеймсе, — звернувся він до приятеля, скорчивши кумедну гримасу. — Дихай свіжим повітрям, але шлунок теж трохи напхай! Бувай!
Джері пішов, а Полліанна все ще розгублено кліпала очима і морщила лоба, коли хлопчик у кріслі звернувся до неї з усмішкою.
— Ти не зважай, це у нього стиль такий. Джері за мене хоч в огонь, хоч у воду. Але любить усіх під’юджувати. До речі, де ти з ним познайомилася? Він навіть не сказав мені, як тебе звати.
— Я Полліанна Вітьєр. Одного разу я заблукала у місті, а він провів мене додому, — спромоглась відповісти Полліанна, досі трохи ошелешена.
— Зрозумів. На нього це схоже, — кивнув хлопчик. — Адже це він привозить мене сюди щодня.
Полліанна кинула на нього співчутливий погляд.
— Сер Джеймсе, ви геть не можете ходити?
Хлопчик розреготався з щирого серця.
— Який там «сер»! Чергова вигадка Джері. Насправді я ніякий не сер.
Полліанна не спромоглася приховати розчарування.
— Не сер? І не лорд, як він казав?
— Звісно, ні.
— А я вже вирішила, що ви лорд… на кшталт юного лорда Фаунтлероя, розумієте? — пояснила Полліанна. — Я просто…
Хлопчик захоплено перервав її:
— То ви читали про маленького лорда Фаунтлероя? А про сера Ланселота? Про Святий ґрааль короля Артура і Лицарів Круглого Столу? А про
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Полліанна дорослішає», після закриття браузера.