Читати книгу - "Полліанна дорослішає"

Дуже скоро він повернувся, вже без газет.

— На борт, подруго! Пароплав відчалює! — весело гукнув хлопчисько. — У круїз до твоєї авеню. Був би я крутим, доставив би тебе до хати на тачці. Але я не шинкую стільки капусти, щоб шикувати; тому почухаємо пішака.

Дорогою вони здебільшого мовчали. Полліанна, чи не вперше в житті, від утоми не мала сил на балачки навіть про дам з «Жіночої допомоги»; а хлопчик зосередився на виборі найраціональнішого маршруту пересування. Коли вони вийшли до громадського парку, Полліанна радісно вигукнула:

— Ой, звідси вже рукою сягнути! Я пам’ятаю це місце! Я сьогодні, по обіді, чудово згаяла тут час. Наш будинок десь тут близесенько має бути.

— А я що казав! Блись — і ти вже на місці! — нахвалявся хлопець. — Ми напрямки зараз проскочимо — і вже на твоїй авеню. Аби тільки ти свій будинок знайшла.

— Ох, та будинок знайти я зумію, — гордо заявила Полліанна, відчуваючи знайомий ґрунт під ногами.

Було вже по-справжньому темно, коли дівчинка та її супутник ступили, нарешті, на широкі кам’яні сходи будинку місіс Керю. Двері відчинились на дзвінок дуже швидко, і Полліанна побачила перед собою не саму тільки Мері, але також місіс Керю, Бріджет і Дженні. Обличчя у всієї четвірки були бліді, в очах тривога.

— Дитино моя, де тебе носило? — запитала місіс Керю, виступаючи наперед.

— А що? Я просто вийшла прогулятись, — почала Полліанна, — і заблукала, а оцей хлопчик…

— Де ти її знайшов? — перервала її пояснення місіс Керю, владним тоном звернувшись до проводжатого Полліанни, який саме розглядав з цікавістю дива, що оточували його у яскраво освітленому вестибюлі.

— Хлопчику, де ти її знайшов? — суворо повторила вона запитання.

Хлопчисько на мить упіймав погляд суворої дами, і в очах йому спалахнули зухвалі вогники. Проте відповів він їй винятково поважним тоном.

— Я її знайшов поблизу площі Бовдена, мем. Я так розумію, вона туди пройшла через Норт-Енд. Але не змогла ні до чого добалакатися з тамтешніми макаронниками. Утім, вони б їй однаково нічого путнього не порадили, мем.

— Дитина сама на Норт-Енд! Полліанно! — жахнулася місіс Керю.

— Ой, ні, місіс Керю, я не сама там була! Там було повнісінько людей на вулиці. Правда, хлопчику?

Але хлопчисько, насмішкувато вишкірившись на прощання, швидко зник за дверима.

У наступні півгодини Полліанна дізналася чимало важливих речей. Вона засвоїла, що виховані дівчатка не тиняються самі вулицями незнайомих міст і не сидять на лавицях з незнайомими людьми, а надто — не розмовляють з такими. Вона також дізналася, що «тільки дивом» їй пощастило взагалі повернутись додому того вечора і уникнути дуже, дуже тяжких наслідків свого необдуманого вчинку. Вона також затямила, що Бостон — це не Белдінґсвіль і що не приведи Господи їй навіть припустити таке!

— Місіс Керю, — у відчаї виправдовувалась вона, — але ж я не загубилась назавжди. То, може б, мені радіти, що все минулося, замість думати про жахливі речі, що могли зі мною статись?

— Так, дитино, так, я думаю, ти маєш слушність, — зітхала місіс Керю. — Але я через тебе натерпілась такого страху, що маю бути впевненою, цілковито впевненою, що ти більше ніколи, абсолютно ніколи! — так не вчиниш. А зараз ходімо, серденько, ти, либонь, добряче зголодніла.

Засинаючи тієї ночі, Полліанна крізь сон прошепотіла сама до себе:

— От за що мені справді прикро, — це за те, що я не запитала того хлопчика, як його звати і де він мешкає. Тепер не знаю, як йому подякувати.

Розділ 7. Нове знайомство

Від часу тієї авантюрної прогулянки за Полліанною пильно наглядали, і, за винятком походів у школу і зі школи, їй дозволялося виходити з дому тільки у супроводі Мері або самої місіс Керю. Що Полліанну нітрохи не засмучувало, оскільки вона любила і місіс Керю, і Мері, тож завжди була рада їхньому товариству. Вони, своєю чергою, теж не забували приділяти час дівчинці. Навіть місіс Керю, пригадуючи свій жах від того, що могло статися, і полегшення від того, що не сталось, докладала зусиль, щоб якось розважати дитину.

Ось чому склалось так, що Полліанна відвідувала з місіс Керю концерти і ранкові спектаклі, публічнку бібліотеку і художній музей; а з Мері вони вирушали на захопливі «пізнавальні екскурсії Бостоном», а також відвідали палату представників легіслатури Штату і стару південну церкву.

Одного дня, на свій подив, місіс Керю з’ясувала, що, хоч як Полліанна любить поїздки автомобілем, іще більше вона любить тролейбус.

— Ми поїдемо тролейбусом? — з надією запитала Полліанна.

— Ні, нас повезе Перкінс, — відповідала місіс Керю і додала, вгледівши очевидний вираз розчарування на обличчі дівчинки: — А що, дитино? Я думала, тобі подобається авто!

— Дуже подобається, — заспокоїла її Полліанна. — І, в будь-якому разі, я знаю, що автомобіль економніший за тролейбус. Тому я б однаково, не…

— «Економніший за тролейбус»?! — вражено перервала її місіс Керю.

— Атож, — пояснила Полліанна, — поїздка тролейбусом коштує п’ять центів з особи, а машина нічого не коштує, бо вона вам належить.

— І, безперечно, я люблю авто! — квапливо докинула вона, перше ніж місіс Керю встигла щось вимовити. — Але ж у тролейбусі набагато більше людей, і так цікаво на них дивитися! Як ви гадаєте?

— Я так не гадаю, Полліанно, — сухо відповіла місіс Керю і відвернулась.

Минуло заледве два дні, і місіс Керю дізналась дещо про Полліанну і тролейбуси, цього разу — від Мері.

— Дивна річ, мем, — з жаром розповідала та, відповідаючи на якесь запитання господині. — Просто неймовірно, як міс Полліанна примудряється зачарувати будь-яку людину! А найцікавіше, що вона нічого для цього не робить. Просто… вона просто видається завжди щасливою. Так, я думаю, саме в цьому річ. Якось я бачила, як вона заходить у переповнений тролейбус: пасажири там роздратовані, чоловіки та жінки нарікають, діти пхинькають. За якісь п’ять хвилин пасажирів не упізнати. Дорослі усміхаються, діти забули, що треба плакати. Міс Полліанна просто сказала мені щось, а пасажири навколо почули… Або вона просто подякувала, коли хтось запропонував нам своє місце (завжди трапляється хто-небудь, охочий поступитись місцем)… Або просто усміхнулась дитині чи песику. Усі собаки привітно метляють хвостами, щойно її побачать, дітлашня сміється і тягне до неї рученята… Потрапив тролейбус у вуличну пробку — подія перетворюється на веселий жарт. А якщо ми сіли не в той тролейбус, — це просто весела пригода! Геть в усьому так. Поруч з міс Полліанною неможливо гніватись чи бурчати, навіть якщо тролейбус переповнений, і якщо ви бачите її вперше.

— Гм, цілком імовірно… — пробурчала місіс Керю і відвернулась.

* * *

Жовтень того року видався надзвичайно теплим. Стояла чудова погода. Та погожі дні минали, і невдовзі стало зрозуміло, що всюди супроводжувати невтомну