Читати книгу - "Мисливці за головами"

Це не було проблемою, ми і раніше так робили; Рубенс полежить у надійному місці, — та тим не менш я відчув, як волосся на потилиці заворушилося.

— Чого це?

— У мене завтра ввечері гості. Дама.

— Нічого, зачекає.

— Пардон, не вийде.

— Не вийде?

— Це Наташа.

Я не вірив своїм власним вухам:

— Російська курва?

— Не називай її так.

— А хіба ні?

— Я ж не називаю твою дружину силіконовою Барбі.

— Ти порівнюєш мою дружину з цією шльондрою?

— Я ж сказав, що не називаю її силіконовою Барбі.

— На твоє щастя. Діана повністю натуральна.

— Брешеш.

— Ані краплі.

— О’кей. I’m impressed.[12] Та у будь-якому випадку завтра ввечері я нікуди не поїду. Я висів у Наташі в листі очікування три тижні й зніматиму весь сеанс. На відео.

— Зніматимеш? Що за маячня?

— Мені ж треба щось дивитися до наступного разу. Хто його знає, коли він іще буде.

Я розсміявся:

— Ти збожеволів.

— Чому ти так кажеш?

— Ти кохаєш повію, Уве! Жоден нормальний чоловік не може кохати повію.

— А ти звідки знаєш?

Я застогнав:

— А що ти скажеш своїй коханій, коли витягнеш свою бісову відеокамеру?

— Вона нічого не знає.

— Прихована камера у шафі?

— Та в якій шафі? Мій будинок, до твого відома, повністю знаходиться під відеонаглядом.

З того, що розповідає мені Уве Чикерюд, мене вже нічого не дивує. Він казав, що, коли не зайнятий, він в основному сидить перед телевізором у своєму маленькому будиночку на лісовій галявинці в Тонсенхагені. І що він любить стріляти в екран, коли по ящику показують не те, що йому подобається. Він вихвалявся своїми австрійськими пістолетами «Глок», або «дамками», як він їх називав, оскільки у них немає курка, який треба було б зводити для подальшого, так би мовити, виверження. Для стрільби по ящику Уве зберігав холості патрони, але якось одного разу забув, що у нього повен магазин бойових, і розніс на друзки новий плазмовий «Піонер», вартістю тридцять тисяч. Коли він не стріляв по телевізору, він гатив з вікон по пташиній дуплянці, яку сам повісив для сов за будинком. А одного вечора, сидячи перед телевізором, він почув, як затріскотіли дерева біля будинку, відчинив вікно, прицілився з гвинтівки «Ремінгтон» і вистрілив. Куля пробила звірові голову між рогами, й Уве довелося звільняти морозилку від стосу «Піци грандіози». Наступні півроку він їв тільки біфштекси з лося, лосячі карбонади, тушковану лосятину, лосячі котлети і тефтелі, доки міг на них дивитися. А потім він знову звільнив морозильник і знову завантажив «Грандіозою». Усі ці історії здавалися мені цілком правдоподібними. Але ця…

— Під повним відеонаглядом?

— Працюючи в «Триполісі», можна і собі щось ухопити, чи не так?

— І ти зможеш просто увімкнути ці камери так, що вона не помітить?

— Саме так. Я приводжу її, ми заходимо в будинок. За п’ятнадцять секунд, якщо я не вимикаю сигналізацію за допомогою пароля, вмикаються камери в «Триполісі».

— І у тебе вдома завиє сирена?

— Ні, беззвучна тривога.

Технічно задум я, звісно, розумів. Тривога вмикалася тільки у «Триполісі».

Суть у тому, щоб не злякати крадіїв, поки «Триполіс» телефонує у поліцію і виїжджає сам, протягом п’ятнадцяти хвилин. Мета — схопити крадіїв на місці злочину, перш ніж вони втечуть разом із краденим, на той випадок, якщо їх не вдасться ідентифікувати за відеозаписом.

— Я сказав хлопцям на чергуванні, щоб не відправляли машини, зрозумів, еге ж? Нехай просто сядуть біля моніторів і насолоджуються.

— Ти хочеш сказати, що ці твої хлопці будуть сидіти і дивитися на тебе і твою російську… Наташу?

— Радістю треба ділитися. Шкода, що камера не відстежує ліжко, це приватний простір. А я попрошу її роздягатися у кріслі біля телевізора, зрозумів? Вона не проти моїх вказівок, що цінно. Посаджу її там, нехай сама себе попестить пальчиком. Там класний кут зйомки, треба тільки попрацювати з освітленням. А дрочити я буду за кадром, зрозумів?

З мене було достатньо інформації.

Я кахикнув:

— У такому разі ти відвозиш Мунка сьогодні вночі. А Рубенса післязавтра, згода?

— Домовились. А з тобою нічого не сталося, Роджере? Голос у тебе якийсь дивний.

— У мене все нормально, — відповів я і витер чоло тильним боком долоні. — Усе в повному порядку.

Я поклав слухавку і вийшов з телефонної будки. Сутеніло, але я цього не помічав. Адже все було у повному порядку. Я стану мультимільйонером. Відкуплюся від усього і буду вільним. Світ і все у ньому — включаючи Діану — буде моїм.

Удалині гуркотів грім, схожий на розгонистий низький сміх. Упали перші краплі дощу, і підошви моїх туфель весело застукотіли бруківкою на бігу.

7. Вагітність

Була шоста вечора, дощ скінчився, і небо на заході над Осло-фіордом було вкрите золотим серпанком. Я завів «вольво» у гараж, вимкнув двигун, зачекав. Коли двері за мною опустилися, я ввімкнув світло у салоні, відкрив чорну теку і дістав сьогоднішню здобич. «Брошка». Єва Мудоччі.

Я дозволив погляду ковзнути її обличчям. Мунк, напевне, був у неї закоханий, інакше не зміг би намалювати її такою. Схожою на Лотте. Вловити мовчазний біль, тихе божевілля. Я вилаявся собі під ніс і важко, зі свистом втягнув повітря через передні зуби. А потім відтягнув оббивку подвійної стелі над головою. Це був мій власний винахід для того, щоб ховати картини, перетинаючи з ними кордон. Я тільки звільнив передній край даху салону, як висловлюються автомобілісти, — його притискала верхня частина облямівки вітрового скла. Потім я приклеїв до зворотного боку дві стрічки-липучки й, акуратно надрізавши оббивку навколо освітлювального плафона, отримав пречудову схованку. Проблема транспортування великих картин, особливо старих пересохлих полотен, у тому, що везти їх треба горизонтально, у розкладеному стані, не скручуючи, інакше живописний шар може потріскатися і картину буде зіпсовано. Перевезення потребує місця, а вантаж надто помітний. Але на чотирьох квадратних метрах стелі вистачало місця для найбільших картин, і їх було чудово сховано від запопадливих митників із собаками, які, на щастя, не мали нюху на фарбу і лак.

Я запхав Єву Мудоччі під оббивку, закріпив дах салону липучками, вийшов з машини і попрямував до будинку.

На холодильнику було причеплено записку від Діани, що вона пішла на зустріч зі своєю подругою, Катріне, і повернеться близько півночі. Лишалося іще шість годин. Я відкрив пляшку «Сан-Мігеля», сів за стіл біля вікна і почав чекати. Потім приніс наступну пляшку, згадавши раптом фразу з книги Юхана Фалькбергета,[13] яку мені читала Діана, коли