Читати книгу - "Романи Куліша. Мовчуще божество, Віктор Платонович Петров"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
«На другий день, це вже буде 18 августа (а вчора я розговоривсь, то це виходить 19, а куди дівавсь день — не знаю), забавлялись на ґанку балаканням, а потім прочитав я мирянам, которі старші, дві проповіді. Зраділи дуже, почувши здорове слово. От і розохотились іще чогонебудь послухать, та й натрапили на “Марусю” Основ’яненкову.
«Просять мене прочитать, бо рідко хто читав її, а декотрі й не чували, що то за “Маруся”. Ну, добре! Почав я читать і розділив читанку натроє, зупиняючись у таких місцях, де слідує подумать і окинуть одним поглядом усе, що чоловік чув.
«Щирим землякам дуже прийшлась по смаку перва часть; нещирим — так собі, а панночки, позаморювані в інституті, аж не здолали до кінця дослухать — устали й вийшли до другої хати, щоб сказати, що це нісенітниця і що George Sand пише лучче од Основ’яненка.
«Дарма! Сідаємо обідать; після обід їдемо трьома возками гулять по полю (панночки сами правлять конем, крутяться, пустують як діти); вертаємось додому і ввечорі знов за читанку.
«Читаю аж доти, поки Маруся попрощалась із Василем на кладовищі. Панночки кріпляться, слухаючи, а далі одна не втерпіла — закрилась платочком, а там друга, третя, — і всяке почуло, що хватає за саме серце. Як зупинивсь, — почали всі в один голос хвалить “Марусю”. Двоє було воєнних, один на милицях, бо пулі з обох ніг йому повиймали, і тії хвалять, дарма, що один з них німець. Постій же думаю, ще не так вас розбере! Якже почав читать остаток, то інституточки розревлись, як телята, а там і чоловіки почали сльози втирать, старий Василь заховавсь за колони, а Юзефович давай підсміюваться над дамами, а у самого сльози по щоках течуть, бо нема душі такої, которій би Маруся не доводилась би родичкою; в кого жінка, в кого дочка єсть на неї схожа, а інший любить дівчину так щиро, як Василь, а інша любить так, як Маруся козака; то обізветься та любов і кохання з самого дна серця, і на місто Марусі стане всякому перед очима та душа, котора до його святії, нікому більш не говорені речі промовляла, і сльози заллють йому очі. Щодо мене, то я всіма силами старавсь, читаючи, об тобі споминать, тілько моє старання мені не помагало. Маруся говорила в мене твоїм голосом, і не раз мені треба було зупиниться і закриться книжкою. Все таки я видержав, поки все почало плакати, а вже як лились кругом мене сльози, тоді вже стало не вмоготу. Сашуню! я свого серця сам не знаю…» (20/VII-1856).
__________
З Сокиринець же всі гуртом їздили в Лебединець, де Ґалаґан збудував собі будинок в українському стилі.
Внесення національного елементу в будівництво, як і взагалі в побут, «проблема національного побуту» дуже цікавила тодішнє суспільство, і для історика українського громадського руху мають певне значіння ті думки, що їх висловлює з того приводу Куліш.
В листі з 21/VIII-1856 читаємо:
«Їздили — я, Ґалаґан, Жемчужніков і Вася Тарновський в Лебединець (20 верстов від Сокиринець), де збудовано будинок український. Під’їхавши до нього, відчуваєш у душі легкість, нібито скинув ярмо нав’язаної нам навмисне цивілізації. Простота й багатство давно вже перестали в нас поєднуватись одна з одним. Смак до чужоземного пригнітив усе, що властиве нашому сільському життю, і панські будинки між мужичими такі ж чужоземці, як і пани між народом. Будинок Ґалаґана— перший і дуже вдалий крок, щоб примирити дві ворожі верстви в зовнішній формі. Подивимось, як то буде внутрішнє примирення».
Наведений лист дає нам багато для з’ясування Кулішевої ідеології тих часів.
Вихідна теза в Куліша — негативна оцінка цивілізації. «Цивілізація» то є ярмо, нав’язане насильством ззовні; вона є елемент пригноблення, прикмета економічного зиску й соціяльного розшарування, вона чужа «своєнародньому», неприродна, й їй бракує простоти. «Простота» властива тільки сільському життю. Розвиток «своєнароднього» повинен призвести до примирення двох ворожих верств, поєднати простоту й заможність, усунути протилежність панського й мужичого, звільнити від прихильности до всього чужого. В цьому полягає завдання націоналізації життя та різних його проявів. Внесення національного елементу в зовнішні форми життя — то крок до примирення двох верств, що призведе й до дальшого, внутрішнього примирення.
Думки, що їх висловив Куліш у наведеному листі, знайшли собі вираз і розвиток в основних твердженнях статті Жемчужнікова: «Из записной книжки 1856 г.», надрукованій в «Основі» р. 1861. Ідея нації як ідея особи, місцевих умов і потреб, couleur local, ідея своєрідности як ідея традиції, наслідування старовини, історизму, отже ідея нації як ідея ствердження простого й народнього, простонародньо-селянського і як неґатизація цивілізації, неґатизація чужоземних впливів і залежности, отже ідея самозамкненого буття народу, нації в собі, — ось ідеологічна схема «народности», що її проповідував Куліш і під його безпосереднім впливом Л. Жемчужніков.
Як від дівчини Куліш вимагає простоти, природности, близькости до народнього життя, засмалених рук, вміння відрізнити гарне полотно від ледачого, пошити й вишити сорочку, так і в усьому іншому він шукає простоти.
__________
— Мені потрібні колискові пісні, — каже Вертер у Ґете. — Я їх знайшов в усій повноті в Гомері. Як часто заспокоюю я ними свою схвильовану кров, бож нема нічого хиткішого й несталішого, як моє серце.
— Місто — неприємне, але природа поза ним — невимовно чудесна!
— Місцеві простолюдини вже знають мене й люблять.
Ці нотатки правлять для Ґете за інтродукцію, що ними він підготовлює виклад історії кохання Вертерового й Льотти.
Як бачимо, Куліш у своїх шуканнях співзгучного дівочого серця обертається в сфері типових Вертерових, романтично-сантиментальних настроїв, але розвинених і ускладнених: природа, простий люд, село, тікання з міста, народня пісня…
__________
Отоді в Тарновських, повернувшись із Сокиринець від Ґалаґана до Качанівки, Куліш зазнайомився з двома калюжинськими панночками Милорадовичівнами.
У листі до дружини з 29 серпня р. 1856 Куліш писав:
— У Тарновських прожив я, вернувшись із Сокиринець, днів зо два. Приїхали туди дві панночки Милорадовичівни, котрих застав я в Сокиринцях. Гарнії панночки! Знають рідну мову й співають рідних пісень. Познакомивсь я з ними добре і, здається, надовго, бо душі щирі й простії. Старша обіщала положить на ноти всі пісні, які знає; а музикантка вона дуже добра. Гаг
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Романи Куліша. Мовчуще божество, Віктор Платонович Петров», після закриття браузера.
