Читати книгу - "Вільні малолюдці"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Тіфані метнулась до кухні, знайшла там лантух, спакувала туди трохи марлі і мазей із аптечки, пляшку «Спеціальної овечої настоянки», — адже тато казав, що то дуже помічне, а тоді, подумавши трохи, поклала ще й книжку «Овечі недуги» і сковорідку. І те, і те згодиться.
Коли ж вона повернулася до молочарні, то там і сліду від малолюдців не лишилося.
Вона розуміла, що слід про все розповісти батькам. Та так діла не буде. Скажуть, що вона «казки розказує». Хай там як, а може, їй вдасться знайти Погіршая до того, як помітять її відсутність. Та, про всяк випадок…
В молочарні вона тримала «молочний щоденник». За сиром треба пильнувати, тож вона завжди ретельно записувала, скільки масла зроблено сьогодні і скільки на це пішло молока.
Тіфані знайшла непописану сторінку, взяла олівець і, висолопивши язика, почала писати.
Нак Мак Фіґлі вигулькували один за одним. Вони не виходили із своїх схованок, але й не з’являлися нізвідки внаслідок чарів. Вони виринали в повітрі так, як виринають обриси облич у тумані чи в диму; так, наче ви просто добре придивилися і дуже хотіли їх побачити.
Мак Нак Фіґлі зачаровано спостерігали, як ворушиться олівець. Тіфані чула, як вони перешіптуються:
— Та ти подиви на той патик для писання, ну, диви, як він сі смикає! То тіко відьма так уміє!
— Ая, та має умінє писати, то точно!
— Але ти ж не позаписуєш наші імена, пра, пані?
— Ая, а то тіло можут запхнути до в’язниці, як буде писане свідчиннє.
Тіфані відклала олівець і прочитала записку:
Тіфані глянула на Пограбуйка, що взявся було дряпатись догори по ніжці стола і напружено спостерігати за рухом олівця — а раптом понаписує чогось небезпечного!
— Ви ж могли мене просто спитати, — сказала Тіфані.
— Ми не знали, шо то ми тебе шукали, пані. Ту на фермі так багато фест моцних жінок. То ми і не знали, хто з них ти, поки ти не злапала Дурноверхого Вулі.
«Оце вже навряд», — подумала Тіфані.
— Так, одначе потреби красти яйця і вівцю не було, — кинула вона суворо.
— Пані, але вони не були цв’єхом прибиті, — відповів Пограбуйко так, наче це було виправдання.
— Ну а як можна прибити яйця! — випалила Тіфані.
— От чого не знаю, того не знаю. То ти б мала таке всяке мудре знати, пані, — відказав Пограбуйко. — Я бачу, що ти вже сі впорала з писанням, то можна йти? Ти маєш мітлу?
— Віник, — пробурмотів ропух.
— Ем-м, ні, — відповіла Тіфані. — Важливо ніколи, — додала вона зверхньо, — не використовувати її без потреби.
— Мудро кажете, — сказав Пограбуйко, з’їхавши вниз по ніжці столу. — Дурноверхий Вулі, ходи-но сюди!
Один із фіґлів, той, що напрочуд скидався на вранішнього викрадача яєць, підійшов до Пограбуйка, і вони обидва схилились перед Тіфані.
— Пані, будьте такі ласкаві стати на нас, — мовив Пограбуйко.
Перш ніж Тіфані роззявила рота, щоб заперечити, ропух процідив крізь стулені уста (а в ропухів неабиякі вуста):
— Один фіґель здатний підняти дорослого чоловіка. Ти їх не розчавиш, навіть якби хотіла.
— Я і не хочу!
Тіфані дуже обережно підняла взуту у важкий чобіт ногу. Дурноверхий Вулі одразу забіг під стопу, і вона відчула, як її нога підіймається у повітря. З таким самим успіхом вона могла б наступити на цеглину!
— А тепер другою ногов, — скомандував Пограбуйко.
— Я впаду!
— То вкусиси за язик! Ми то фест вміємо!
І от Тіфані вже стоїть на двох малолюдках.
Вона відчувала, як людці ворушаться, намагаючись втримати рівновагу. Одначе, вона почувалася доволі впевнено. Відчуття було таке, наче вона взулася у взуття із дуже товстою підошвою.
— Ну, вйо, — вигукнув Пограбуйко з-під її ніг. — І не переживай: той твій котиску пташок не пожере. Пару хлопців ту сі лише, за хатов пильнувати!
Щуроміх крався нишком по гілляці. Він не був з тих котів, що легко позбувалися своїх звичок. Що він вмів — то це патрати пташині гнізда. Він чув пташиний писк, навіть якщо був по той бік садка, а розгледіти гніздо з трьома жовторотиками на самому чубку дерева міг зі самого долу. І от тепер він наближався, крадучись. Ось-ось буде там…
Троє Нак Мак Фіґлів вбрали свої солом’яні дзьобики і весело усміхнулися до кота:
— Здоров був, пане Котиску, — сказав один із них. — Ти шо, виджу, ніц не зрозумів? ЦІП!
Розділ 5
Зелене море
Тіфані відірвалась від землі на декілька дюймів. Вітер свистів їй у вухах, коли фіґлі прошмигнули крізь ворота ферми і понеслись понад торфовиськом…
Дівчинка летить. У неї ропух на голові сидить, міцно вчепившись їй у волосся.
Дивись, он продовгувата зелень долини, що розляглась, наче кит. А вона — світло-блакитна цятка на фоні безкраїх трав, підрівняних вівцями до рівня килимка. Та це зелене море втратило свою незайманість. Того й гляди: і тут, і там побували люди.
Минулого року пішло три морквини і одне яблуко на півгодинний урок геології, хоч їй і повернули морквину після того, як Тіфані пояснила вчителю, що правильно писати «геологія», а не «гиологія». Вчитель розповів, що мільйони років тому крейда сформувалася із крихітних мушель.
Тіфані видалось це логічним, адже іноді можна знайти рештки істот у крейді. А от про кремінь вчитель не знав майже нічого.
Іноді у крейді, найм’якішій породі, можна знайти вкраплення кременю, міцнішого за сталь. Іноді вівчарі крешуть шматки кременю — один об одного — і отримують ножі. Жоден сталевий ніж не зрівняється за гостротою з крем’яним!
У давні часи тут, у Крейдокраї, люди добували кремінь у копанках. Їх і досі можна знайти — такі глибочезні ями, порослі чагарником та ожиною.
Іноді шишкуваті шматки кременю знаходили в садках. Часом вони більші за людську голову. І не раз на голову схожі. Вони такі покручені, заломисті та переплавлені, що можна в них розгледіти будь-що — людське обличчя, дивного звіра, а чи морське чудовисько. Ті найцікавіші іноді навіть виставляють, як на виставку, на паркан.
Старожили називають ті шматки кременю «крейдятами», «крейдяними дітьми». Вони завжди… дивували Тіфані: так, наче камінь силкувався ожити. Деякі крейдята скидались на шмат м’яса, кісток чи ще якихось залишків із крамнички м’ясника. Здавалося, що там, у темряві, на дні морському, крейда намагалася обернутись на живу істоту.
Та навколо були не лише крейдяні кар’єри. Люди всюди лишили свій слід у Крейдокраї: тут були напівповалені кам’яні кругляки, а ще, наче зелені прищики, — поховальні кургани, в яких, кажуть, поховані прадавні вожді зі своїми скарбами. Ніхто не наважується розкопати, щоб перевірити, чи це так.
Іноді вівчарі, вигнавши отару в долину, щоб чимось зайняти час, очищали від бур’янів давні різьблення на крейдяних покладах. Крейда залягала всього за пару дюймів під торфом. Сліди від копит витримували сезон, а от різьблення — тисячі років. То були зображення коней і велетнів, але найцікавіше — це те,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вільні малолюдці», після закриття браузера.