Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2"

хто вшанував їх своєю присутністю. Тут був Нептун зі своїм тризубцем, і грайливі тритони, і фантастичні нереїди, а на спинах дельфінів покоїлася велика вкрита шпичаками мушля, з якої визирав прекрасний і жахливий прадавній Ноденс, Володар Великої Безодні. І мушлі тритонів химерно засурмили, і нереїди почали вистукувати дивні ритми, вдаряючи по гротескних раковинах незнаних мешканців чорних морських печер. Горбатий Ноденс простягнув зморшкувату руку і допоміг Олні з господарем залізти до своєї просторої мушлі, в той час як шалено й прекрасно ревіли мушлі з ґонґами. І вся процесія вирушила просто у безмежний простір, і відлуння їхнього галасу потонуло у гуркоті грому.

Цілу ніч у Кінґзпорті спостерігали за скелею, коли вона прозирала крізь завісу бурі та мряки, а коли над ранок маленькі тьмаві віконечка занурилися в темряву, місто зашепотіло про жах і катастрофу. А діти Олні та його опасиста дружина молилися сумирному і пристойному богові баптистів, сподіваючись, що коли до ранку дощ не вщухне, їхній блукалець десь розживеться парасолькою і ґумовими чобітьми. Тоді, набубнявілий вологою і загорнутий туманами, з моря виплив світанок, і бакени урочисто задзвонили у порожнечі білого обширу. А ополудні над океаном залунали чарівні ріжки, коли сухісінький Олні легкою ходою спустився зі скель до стародавнього Кінґзпорта, в його погляді сяяли видива далеких місць. Він не міг пригадати, що йому снилося у піднебесному домі того самітника, ім’я якого й досі невідоме, не міг навіть пояснити, як йому вдалося спуститися тією кручею, на яку доти не ступала нога людини. Він взагалі не говорив про це ні з ким, окрім Жахливого Стариганя, який після цих бесід бурмотів щось дивне у свою довгу білу бороду; присягався, що чоловік, який спустився з тієї кручі, був уже не зовсім тим, хто підіймався на неї, що десь під сірим гостроверхим дахом або серед незміримого обширу тих моторошних білих туманів і досі блукає загублений дух того, хто був Томасом Олні.

І звідтоді впродовж усіх буденних років сірості та втоми філософ працював, і їв, і спав, і без жодних нарікань робив те, що має робити звичайний добропорядний громадянин. І його більше не вабила магія далеких пагорбів, він не зітхав за таємницями, які зеленими рифами стримлять з бездонного моря. Його вже не вганяла в тугу одноманітність життя, а уява задовольнялася чітко окресленими думками. Його дружина ще більше роздобріла, а діти підросли, посерйознішали і стали йому опорою, тож за нагоди він гордо і статечно усміхається з цього приводу. У його погляді більше не горіло невгасимого світла, а якщо він колись і дослухався до далеких чарівних ріжків, то тільки у ті ночі, коли повертаються недоспані сни. Він більше ніколи не бачив Кінґзпорта, бо його рідні не сподобались смішні старі будиночки, а ще вони скаржилися на жахливу каналізацію. Зараз вони мешкають в ошатному котеджику на Бристольському узвишші, де не здіймаються стрімкі скелі, а сусіди міські й сучасні.

Але Кінґзпортом досі ширяться дивні чутки, навіть Жахливий Стариган допускає, що його дід розповів далеко не все. Тепер, коли несамовиті північні вітри обдувають високий прадавній будинок, який підпирає небеса, серед моряцького люду Кінґзпорта більше не панує зловісна, виплекана віками тиша. І старі люди подейкують про ніжні голоси, які співають там, у височині, про веселий сміх, в якому вчувається радість, незмірима із земною; кажуть, що вечорами маленькі низькі віконечка сяють яскравіше, ніж колись. Ще переповідають, що туди все частіше навідується шалена аврора, сяючи на півночі блакиттю видив морозних світів, а круча і будиночок тонуть у чорноті на тлі її дикого сяйва. А досвітні тумани густішають, тож моряки вже не впевнені, чи узбережжя, з туманів якого долинає спів, те саме, яке вони звикли бачити.

Втім, найгірше те, що в серцях кінґзпортської молоді поволі зникає страх, в якому вони зростали, слухаючи поночі бліді далекі відголоски північного вітру. Вони впевнені, що нічого лихого не може населяти той піднебесний будинок, бо ж нові голоси бринять радістю, і чути сміх та музику. Вони не знають, що можуть приносити на цю примарну північну височину морські тумани, але прагнуть відкрити для себе бодай дещицю тих див, які, коли хмари робляться найгустішими, стукають у двері, що відкриваються в бік урвища. І старійшини жахаються від думки, що якось вони один по одному дістануться тієї неприступної небесної височіні, дізнаються багатовікові таємниці, приховані під гостроверхим вкритим ґонтом дахом, який є частиною скель, і зірок, і давніх жахів Кінґзпорта. Вони не сумніваються в тому, що ці спраглі пригод юнаки повернуться додому, бояться тільки, що в їхніх очах згасне вогонь, а в серцях — воля до життя. А вони не хочуть, щоб цей чудернацький Кінґзпорт з його крутими вуличками і старовинними фронтонами з плином часу стих, тоді як регіт хору голос за голосом лунатиме все гучніше, все несамовитіше у тих незнаних і жахливих просторах, де тумани і їхні сни спиняються на спочинок дорогою з моря у небеса.

Вони не хочуть, щоб душі їхньої молоді покинули затишні вогнища і мансардні дахи старого Кінґзпорта, не хочуть, щоб у тій скелястій місцині гучнішали сміх і пісні. Бо ж кожний голос приносить із собою тумани з моря і вогні з півночі, і так само нові голоси принесуть більше туманів і більше вогнів, аж доки, мабуть, Старші Боги (на саме існування яких натякають хіба пошепки, боячись, щоб цього не почув пастор-конгрегаціоналіст) не зринуть з глибин, не прийдуть з незнаного Кадата у холодну пустку і оселяться на цій зловісній кручі так близько від лагідних пагорбів і долин сумирних простих рибалок. Вони не хочуть цього, бо прості люди не жалують неземних речей; до того ж, Жахливий Стариган нерідко пригадує те, що Олні розповів про стукіт, якого так злякався самітник, про ту допитливу чорну постать на тлі туманів, побачену крізь похмурі каламутні віконця.

Утім, про все це старійшини можуть хіба здогадуватися; а тим часом вранішні тумани так само здіймаються на ту прекрасну запаморочливу височінь до ветхої хатини зі стрімчастим дахом, до того сірого будинку, біля якого не видно ні душі, але до якого вечір приносить таємничі вогні, доки північний вітер оповідає свої дивовижні історії. Білий і пухнастий, він піднімається з морських глибин до своїх сестер-хмар, сповнений видив густих соковитих пасовищ і печер Левіатана. Пізніше хмари літніми дощами проливають часточки цих видінь на гостроверхі дахи осель поетів, а люди не можуть жити без легенд про давні химерні таємниці, дивовижі, які планети оповідають одна одній у нічній самоті. Коли у ґротах тритонів рояться оповідки, а мушлі в обплетених водоростями містах починають наспівувати дивовижні мелодії, яких навчилися від Великих Древніх, тоді величні, сповнені знань тумани отарами здіймаються до небес, а спрямовані на океан очі скель бачать тільки таємничу білу імлу, ніби край скелі є краєм всіх земель, і в чарівливому просторі полегшено линуть урочисті передзвони бакенів.

Срібний ключ

Коли Рендольфу Картеру сповнилося тридцять, він загубив ключа від брами своїх снів. На той час він майже зовсім проміняв буденність життя на щонічні мандри дивовижними стародавніми містами за межами простору і чудовими, неймовірними садами потойбіч ефірних морів; та коли