Читати книгу - "Ніж, якого не відпустиш"

і я піднімаю голову, задихаюся від води і повітря, але сідаю, і знову піднімаю камінь, аби його вдарити, але він вже лежить у воді, лице наполовину внизу, наполовину вгорі, його зуби сміються до мене через дірку в його щоці. Я відсуваюся від нього, кашляю і плююся, але він лежить там, трохи опускаючись униз, не рухається.

Мені здається, ніби моє горло поламалося, але я викашлюю трохи води і можу дихати трохи краще.

— Тодде? Тодде? Тодде? — каже Манчі, підходячи до мене, лизькальний і гавкальний, як маленький цуцик. Я чухаю його між вухами бо зараз ще нічо не можу сказати.

А тоді ми обидва відчуваємо тишу і дивимося і онде над нами стоїть дівчинка, а її руки ще зв’язані.

Пальці тримають ножа.

Я секунду сижу нерухомо, а Манчі починає гарчати, але тоді я розумію. Я ще пару раз вдихаю і тоді встаю і беру ножа з її пальців і перерізаю линву, якою Аарон зв’язав її зап’ястя. Линва падає і вона потирає зв’язане місце, так само дивиться на мене, так само нічо не каже.

Вона знає. Вона знає, шо я не зміг це зробити.

«А шоб йому хрін, — думаю я собі, — шоб йому хрін».

Вона дивиться на ніж. Вона дивиться на Аарона, лежачого у воді.

Він ще дихає. Він булькає з кожним видихом, але він ще дихає.

Я хапаю ножа. Дівчина дивиться на мене, на ножа, на Аарона, знову на мене.

Вона каже мені? Вона каже мені зробити це?

Он він лежить, незахищений, певно, топиться.

А в мене є ніж.

Я піднімаюся на ноги, падаю від того шо крутиться голова і знову піднімаюся на ноги. Я підхожу до нього. Я піднімаю ножа. Знову.

Дівчинка вдихає і я відчуваю, як вона затримує диханя.

Манчі каже:

— Тодде?

І мій ніж піднятий над Аароном. І знову я маю шанс. І знову мій ніж піднятий.

Я можу це зробити. Ніхто в Новому Світі мене не засудить. Це буде моє право.

Я просто можу це зробити.

Але ніж — то не штука, нє? Це вибір, це то шо ти робиш. Ніж каже так або ні, ріжеш чи ні, помирає чи ні. Ніж переймає рішення з твоїх рук, і виводить його у світ, і воно більше не вертається.

Аарон має вмерти. Його лице порване, його голова побита, він топиться в мілкій воді навіть не опретомнюючи. Він пробував убити мене, пробував убити дівчинку, він зчинив бардак у місті, то, певно, він навів мера на ферму, а того він винен у тому шо сталося з Беном і Кілліаном. Він заслуговує померти. Він заслуговує.

І я просто не можу опустити ножа і все скінчити.

І хто я?

Я Тодд Г’юїтт.

Я найбільше блінське нікчемне порожнє місце, відоме люцтву.

Я не можу це зробити.

«А шоб йому хрін», — знову думаю я до себе.

— Ходи, — кажу я до дівчинки. — Треба забиратися.

9. Коли тобі не везе

Спочатку я не думаю, шо вона піде. Нашо б їй було йти, нашо б я її мав кликати, але коли я кажу їй «Ходи!» другий раз, трохи наполегливіше, і махаю рукою, вона йде за мною, йде за Манчі, отак воно і є, отак ми і робимо, хто його знає, чи це правильно, але так ми і робимо.

Ніч уже глибоко-глибоко запала. Тута болото здається навіть густіше, чорне, як і все. Ми біжимо трохи назад забрати мій рюкзак, а тоді назад робимо гак, щоби трохи відійти від тіла Аарона (будьласка, нехай це зоветься тілом). Ми пробираємось через дерева і коріння, забурюємося глибше в болото. Коли ми добираємося до маленької галявини, де є трохи твåрді і немає дерев, я нас зупиняю.

Я ще тримаю ножа. Він лежить собі в мене в руці, світить на мене, ніби провина, ніби на ньому знову і знову зблискує слово боягуз. Він перехоплює світло двох місяців і Господи, який же він потужний. Потужний, ніби то я погодився бути частиною його, а не він є частиною мене.

Я тягнуся собі за спину і вкладаю його в піхви між своєю спиною і рюкзаком, де його принаймі не прийдеться бачити.

Я знімаю рюкзак і вишукую в нім ліхтарика.

— Ти знаєш як таким користуватися? — питаю я дівчинку, пару раз включаючи і виключаючи ліхтарик.

Вона просто дивиться на мене, як завжди.

— Та й таке, — кажу я.

Моє горло дотепер болить, моє лице дотепер болить, мої груди дотепер болять, мій Шум пульсує в мені видовищами поганих новин, того, як круто билися Бен і Кілліан на фермі, як довго пан Прентісс‑молоччий кумекав, куди це я подівся, як довго йому треба було, щоби нарешті за мною погнатися, за нами (насправді недовго, може він уже погнався), такшо кого бляха гребе чи вона знає, як користуватися ліхтариком. Ясно шо вона не знає.

Я присвічую собі ліхтариком, дістаю книжку з рюкзака. Я знову розгортаю на мапі та й дивлюся на Бенові стрілочки, які ведуть від ферми за рікою і через болото і тоді з болота, повертаючи назад до річки.

Нетяжко знайти дорогу з болота. На горизонті, де воно вже кінчається, видно три гори, одну блище і дві далі, але всі блисько одна від одної. Річка на мапі Бена проходить між тою шо блища і тими шо дальші, такшо нам лише треба йти далі до того простору посередині, тоді ми знову маємо знайти річку і йти за нею. Йти за нею туди, куди показують стрілочки.

Йти до іншого поселення.

Онде воно. Просто там, унизу сторінки, де кінчається мапа.

Цілком інше місце.

Ніби мені й без того нема про шо думати.

Я дивлюся на дівчинку, котра дотепер дивиться на мене, може навіть не кліпнувши. Я свічу їй в лице ліхтариком. Вона здригається і відвертається.

— Ти звідки? — питаю я. — Це тут?

Я опускаю ліхтарик на мапу і кладу пальця на інше місто. Дівчинка не рухається такшо я їй махаю. Вона все не рухається, такшо я зітхаю і піднімаю книжку і підношу до неї і свічу ліхтариком на сторінку.

— Я, — тицяю я на себе, — звідци, — показую на ферму на півночі Прентісстауна на мапі. — Це, — я махаю руками навколо себе, показуючи на болото, — тут, — тицяю на болото. — Нам треба йти туди, — тицяю на інше місто. Бен написав унизу назву іншого міста, але… та й таке. — Ти звідтам прийшла? — я тицяю на неї, тицяю на інше місто, знову тицяю на неї. — Ти звідтам?

Вона дивиться на мапу, але крім цього — нічого.

Я рощаровано зітхаю і відхожу від неї. Мені незручно бути так блисько.

— Ну, я сподіваюся, — кажу я, дивлячись назад на мапу. — Бо ми туда йдем.

— Тодде, — гавкає Манчі.

Я піднімаю голову. Дівчинка почала кругами ходити по галявині, дивлячись на різні речі, ніби вони їй шось означають.

— Шо ти робиш? — питаю я.

Вона дивиться на мене, на ліхтарик у мене в руках, і тоді показує кудись через дерева.

— Шо? — кажу я. — Ми не маєм часу…

Вона знову показує через дерева