Читати книгу - "Візерунки долі. Я проти, Аграфена Осіння"

– Привіт, дитинко, – тільки я почала встановлювати контакт, як поруч зі мною немов бульдозер на повному ходу загальмував. Нічого собі, оце підкрутка! Мій чоловік явно мав задатки парного фігуриста. Підкинув мене без тренування. І ось я, що вже повернулася в повітрі, притиснута до його кам'яних грудей.

– Таліє! – гаркнув Дін. – Не провокуй мене!

– Чоловіче, – як можна ласкавіше звернулася я до переслідувача, який підозріло на мене витріщився. – Постав мене на місце, будь ласка. Дитину злякаєш, – і озирнулася назад.

Та ні. Його вже нічим не налякаєш, далі просто нікуди. Мама й дитина дивилися на мого чоловіка широко відкритими застиглими очима. Дін трохи послабив хватку, я зіслизнула з нього, як з гірки, знову підійшла до жінки з малюком і піднесла півника. 

Малюк обережно простягнув ручку і взяв частування. На його обличчі з'явилося таке полегшення! Нарешті дитина усміхнулася. З відчуттям виконаного обов'язку я повернулася до церкви. Дін знову взяв мене під руку, і ми вирушили зустрічати щасливих наречених. Але не встигли.

У церковний двір, з тупотом табуна бізонів, увірвалися чоловік і жінка.

– Деріку! – крикнув чоловік, озираючись навсібіч. – Ти де, негіднику? Виходь!