Читати книгу - "Місто дівчат"

мені на думку, Анджело, коли я чую, як люди говорять, які колись були невинні часи. Я уявляю собі чотирнадцятилітню Марію-Терезу Беневенті, щойно після свого першого аборту, без даху над головою, яка мастурбує власнику заводської пекарні, щоб не втратити роботу і мати де спати. Ага-ага, мої дорогенькі — дуже невинні то були часи.)

Невдовзі юна Марія-Тереза виявила, що, танцюючи за гроші в дансинґу, вона заробить більше, ніж випікаючи булочки для збоченця. Вона змінила ім’я на Селію Рей, переїхала у квартиру, де жило ще кілька танцюристок, і почала кар’єру, демонструючи світу свою божественність задля особистого зростання. Вона працювала танцюристкою у «Ганімун Лейн Денсленд» на Сьомій авеню, де за п’ятдесят доларів на тиждень плюс «подарунки» дозволяла чоловікам мацати її, замащувати своїм потом і плакати від самотності в її обіймах.

Коли їй було шістнадцять, вона брала участь у конкурсі краси «Міс Нью-Йорк», але програла дівчині, яка в самому купальнику зіграла на сцені на вібрафоні. А ще працювала фотомоделлю: продавала все — від їжі для собак до протигрибкових кремів.

І натурницею — годинами продавала своє тіло мистецьким академіям і художникам. Ще дівчиною-підлітком Селія вийшла заміж за саксофоніста, з яким познайомилася, коли деякий час працювала гардеробницею в «Російській чайній». Однак шлюби із саксофоністами ніколи не закінчуються добром, і її шлюб не став винятком: ледь не на другий день вони розлучилися.

Відразу після розлучення вона з однією подружкою перебралася до Каліфорнії, маючи намір стати кінозіркою. Зуміла пробитися на кінопроби, але ролі так і не отримала.

(«Якось мені заплатили двадцять п’ять доларів за день — за роль мертвої дівчини в детективному фільмі», — похвалилася вона, назвавши фільм, про який я вперше чула.) Через кілька років Селія покинула Лос-Анджелес, зрозумівши, що «на кожному розі там по четверо дівчат з ліпшими фігурами, ніж моя, і без акценту, як у Бронксі».

Повернувшись із Голлівуду, Селія влаштувалася артисткою у клуб «Лелека». Там вона познайомилася з Ґледіс, яка керувала танцювальною трупою «Лілеї» і найняла її туди на роботу.

Ну а 1940 року, коли в театрі з’явилася я, Селія вже пропрацювала на тітку Пеґ майже два роки — то був найдовший період стабільності в її житті. «Лілея» не була вишуканим закладом. До «Лелеки» їй було як до неба рачки. Але робота була легка, платили вчасно, а власницею була жінка, тобто не треба було цілими днями уникати «хтивого боса, який розпускає руки й лізе пальцями, куди не треба». Крім того, її робочі обов’язки закінчувалися до десятої. А отже, відтанцювавши своє на сцені «Лілеї», вона могла йти в місто й танцювати до ранку — не раз і в «Лелеці», але вже задля розваги.

Не питай мене, як дівчина, яка запевняла, що їй тільки дев’ятнадцять, могла мати стільки життєвого досвіду, — уявлення не маю.

Я здивувалась і дуже зраділа, коли ми із Селією заприятелювали.

Селія, звісно, ставилася до мене досить прихильно, бо я була їй за служницю. Я ще тоді розуміла, що вона сприймає мене саме так, але мені було байдуже. (Якщо ти хоч трохи тямиш у дружбі між дівчатами, то знаєш, що одна з двох завжди грає роль служниці.) Селія вимагала відданої служби: наприклад, очікувала, що я розтиратиму їй литки, коли ті болітимуть, або дбайливо її розчісуватиму. Вона любила скрикнути: «Ой, Віві, у мене знов цигарки закінчилися!» — і добре знала, що я тут же побіжу купляти їй нову пачку. («Ти така добра, Віві!» — казала вона, ховаючи цигарки до кишені, і навіть не думала віддавати мені гроші.) І — о так! — вона була гонорова, така гонорова, що мій гонор здавався супроти її дитячою забавкою. Я ще ніколи не бачила, щоб дзеркало заворожувало когось так сильно, як Селію Рей, — чесно кажу. Вона могла вічність простояти, потопаючи у своєму відображенні, мало не божеволіючи від власної краси. Тобі, мабуть, здається, що я перебільшую, але насправді ні. Присягаюся: одного разу вона аж дві години роздивлялася себе у дзеркалі, уголос роздумуючи, як їй втирати крем для шиї — знизу вгору чи згори вниз, — щоб не з’явилося друге підборіддя.

Водночас було в ній щось по-дитячому солодке. Особливо милою Селія була вранці. Прокидаючись у моєму ліжку, втомлена, з важкою від похмілля головою, вона поводилась як звичайна дитина, якій хочеться згорнутися клубочком і побалакати. Тоді вона розповідала мені про свої мрії — великі й розмиті. Я ніколи не сприймала її поривань всерйоз, бо за ними не стояли плани. Її думки перестрибували просто до слави й багатства, а якогось чіткого маршруту, як туди дістатися, не було, хіба що далі виглядати так, як вона виглядала, і вірити в те, що світ урешті-решт її за це винагородить.

Такий собі план, хоча, відверто кажучи, я не мала й такого.

Я була щаслива.

Думаю, можна сказати, що я стала художницею з костюмів у театрі «Лілея» — але тільки тому, що ніхто не заперечував, щоб я себе так називала, і через те, що ніхто більше на те місце не претендував.

Роботи для мене було чимало. Артистки й танцюристки з танцюристами завжди потребували нових костюмів і не могли просто так піти й витягнути собі те чи те з театральної костюмерної (просяклого вологою місця, де аж кишіло павуками; там висіли костюми ще старіші й зачуханіші, ніж сама будівля театру). Крім того, дівчата ніколи не мали грошей, тому дуже скоро я навчилась імпровізувати. Дізналася, як роздобути дешеві тканини у Швейному кварталі, а ще краще (і дешевше) — далеко на початку Орчард-стріт. І то ще не все: я наловчилася полювати на всілякі залишки у крамницях вживаного одягу на Дев’ятій авеню і шити з них костюми. Виявилося, що я мала справжній талант перетворювати старі пошарпані речі на щось привабливе.

Моєю улюбленою крамницею одягу було місце під назвою «Імперія вживаних речей Ловцкі» на розі Дев’ятої авеню і Сорок третьої вулиці. Ловцкі були євреями зі Східної Європи, які, перш ніж виїхати до Америки, на кілька років затрималися у Франції, де працювали на фабриці мережива. Прибувши до Сполучених Штатів, вони оселилися в Нижньому Іст-Сайді, продаючи з ятки всяке лахміття. А потім переїхали в район Пекельна кухня — стали костюмерами і продавцями вживаного одягу. Тільки тепер вони володіли цілою триповерховою будівлею в Мідтауні, й будівля та аж тріщала від скарбів. Ловцкі торгували не тільки вживаними костюмами зі світу театру, танцю й опери, а й старими весільними сукнями, а часом і розкішними модними сукенками,